Назарук, навпаки, став в Америці пристрасним поборником целібату, добачуючи в ньому основну запоруку оздоровлення та зміцнення Греко-Католицької Церкви. Про те, що целібат “дешевший і більше користи приносить Церкві і нації”, намагався він переконати в розмові навіть православного владику Івана Теодоровича, вживаючи при цьому таких арґументів: Парафія, що утримує одного жонатого священика, зможе за ці самі кошти забезпечити кількох целебсів; крім цього, священик, що обтяжений сім’єю, мусить потурати народові, з чого витворюється безголов’я, тоді як целібат сприяє утвердженню церковної дисципліни[234].
Отож, між Липинським і Назаруком, не зважаючи на те, що вони оба були ревні католики, існували корінні розходження щодо питань церковної політики. Ці розходження поглиблювалися в міру того, як у діяльності Назарука виразніше позначувалася клерикальна тенденція.
У кількох числах “Січових Вістей” за березень і квітень 1924 р. Назарук вмістив велику статтю, п. з. “Організаційний Отченаш”[235]. На канві молитви Господньої Назарук намагався створити своєрідний популярний політичний катехизис, призначений для членів “Січей”. Провідною думкою “Отченашу” була ідея пошанування власної державної влади. Назарук надавав велике значення цьому творові, що з нього він бажав зробити офіційний програмовий документ Січової організації. Цьому спротивився Липинський, в очах якого таке перемішання сакрального із земним, “парафраза молитви на агітаційний політичний заклик”, було, як він казав, shocking[236]. На рішуче домагання Липинського, Назарук погодився свого “Отченашу” не поширювати в формі брошури.
Липинський виразно перестерігав Назарука перед клерикалізмом:
“...вважаю, що “Січ” і далі повинна стояти виключно на становищі політичнім і об’єднувати людей під гаслом державним, -Гетьманська, Монархічна Україна, - а не під гаслами віроісповідними. Повторяю: діла церковні - це діло священиків, а не людей меча. Як священик не на своїм місці, коли бере оружжя, так державник не на своїм місці, коли виходить на амвони. (...) Але чи це значить, що ми “невтральні” до релігії, в розумінню байдужости, індиферентности? Зовсім ні! Кожний з нас єсть членом якоїсь церкви і кожний з нас хай дбає про здоров’я своєї церкви. (...) Але це треба робити в церкві, зі своїми священиками, а не в Січовій організації. (...) З них [політично-державницьких організацій] всі церковні і релігійні спори мусять бути рішуче виключені. Цей пункт дуже поручаю Вашій увазі (...). Зокрема, щодо православної Церкви, то при всіх своїх хибах організаційних, вона на Великій Україні має велику силу традиційности. З тим треба рахуватися і це треба в інтересі Держави берігти. Тому я рішучий противник форсування в нас католицизму, особливо в формі Унії”[237].
Коли Назарук на початку 1926 р. перебрав редакцію “Америки”, Липинський писав йому, що, на його думку, цей крок оправдається тільки під тією умовою, якщо
“...“Америка” буде органом релігійним і католицьким, але не клерикальним - в розумінню змагання духовенства до проводу в світському життю. Бо клерикалізм - це єсть власне духовий батько демократії: влади інтеліґенції світської, що пішла за прикладом бажаючої світської влади інтеліґенції духовної. І як злом єсть демократія, так злом єсть і клерикалізм: бажання духовенства взяти в свої руки світську владу. Перед клерикалізмом дуже Вас, Пане Докторе, перестерігаю. Коли Ви його будете пропаґувати - зробите велике зло українській державній справі, яка не може бути вирішена ні папо-цезаризмом, ні цезаро-папізмом”[238].
На це Назарук відгукнувся так:
“Вповні з Вами годжуся щодо клерикалізму. Розуміється, Ваші виразні вислови куди виразніші від того, що я думав про се, але я відчував те саме вже тому, що бачив просто бездонне зіпсуття й інтриганство значної частини духовенства, котре тут пізнаю ще лучче. Се щось дуже слизьке і гидке”[239].
Назарук не жалів темних барв, коли змальовував стан українського духовенства у Сполучених Штатах:
“Духовенство на 80% зґангреноване: се купа атеїстів-гедоніків, котрі просто заробляють при вівтарях, гонять за дівками, обманюють людей, обкрадають церковні каси і т. ін. А тих 20% “порядних” - люди неактивні”[240].
Подібні драстичні вислови під адресою священиків можна знайти в Назарукових листах в неодному місці. Проте він помилявся, коли запевняв свого ментора, що поділяє його погляди щодо клерикалізму. Назарук не розумів, - або вдавав, що не розуміє, - що Липинський обстоював розмежування політично-державної та церковно-релігійної сфер із-за принципових, а не тактичних, міркувань. Знов же Назарук, - не зважаючи на іноді гостро-критичні зауваження про невідрадний стан духовенства, - відчував непереборний нахил до того, щоб свої політичні заходи пов’язувати з католицькою церковністю. В цьому пункті Назарук не піддавався авторитетові свого учителя, але, навіть роблячи йому уступки на словах, продовжував діяти за своїми переконаннями.
235
“Січові вісті” (Чікаґо), чч. 6 (26 березня), 7 (10 квітня) і 8 (25 квітня), 1924. Стаття “Організаційний Отченаш” появилася без прізвища автора.