Таким чином, щодо проблеми клерикалізму не наступило узгіднення позицій між Липинським і Назаруком аж до самого моменту виїзду останнього з Америки. Обставини склалися так, що ця справа стала ще більше пекучою після повороту Назарука до Галичини.
“ДОН КІХОТ І САНЧО ПАНСА”
Окрім речевих розходжень, які виникали між Липинським і Назаруком на ґрунті відмінних поглядів на деякі питання україн-ської політики, в їхніх відношеннях діяли психологічні труднощі, що корінилися в різницях характерів. Уважаємо, що саме ці психологічні моменти зіграли вирішальну ролю в назріванні їхнього майбутнього розриву.
Липинський небезпідставно жалівся: “...ми не можемо знайти, так гарячо мною бажаного, спокійного й ясного стилю в нашій кореспонденції”[241]. Щоб переконатися, що це ствердження відповідало правді, вистачає порівняти, з одного боку, листування Липинського з Назаруком та, з другого боку, з Дмитром Дорошенком[242]. Дорошенко також не у всьому з Липинським погоджувався, але його листи до Липинського позначені тоном взаєморозуміння та приятельської гармонії, в той час як у кореспонденції Назарук-Липинський не бракує дисонансів. Не зважаючи на ідейну близькість та тісну ділову співпрацю, Назарук і Липинський не були психологічно допасовані. Те, чого Липинський не міг терпіти в Назарукові, це були його нетакти. Знов же Назарук не раз скаржився на надмірну вражливість Липинського. Дійсно, Назарук був людиною доволі грубошкірою (“бруталом”, як він сам казав про себе)[243], а Липинський людиною дражливою, з нахилом до гострого реагування, при чому його дражливість зростала в міру прогресування хвороби.
На цю тему так писав Назарук:
“... Ви страшенно, ненормально чутливі. Відси й Ваша сильна інтуїтивність, що кормиться Вашими нервами. Та, правду кажучи - орати нервами ніхто не годен, скорше чи пізніше вони таки зужиються О. На жаль, Ваша видержливість кінчиться мабуть”[244].
“...та й дразливі Ви, Господи! Ні одної панночки не зустрічав я такої дразливої”[245].
“Змилосердіться над - Собою Самим! І не затроюйте Собі непотрібно думки! (...) І по тім усім ми хочемо щиро підпорядкуватися Вам, Вашому досвідові й умові, а Ви - іршуєтесь! - Та чого? Дорогий Пане После! Знаєте - Ви дуже гарна людина, але - важко з Вами говорити! Що ж я Вам такого написав, що Ви так нагримали?”[246].
Відповідь на питання, чому Липинський “гримав” на Назарука - самі Назарукові листи. Вони іноді не вільні від менторського тону. Нетактом було постійне протиставлювання себе, як людини “з народу”, “з черні”, “плебея” (так про себе писав Назарук!) - “панові” й “аристократові”, Липинському. Той з цього приводу зробив своєму товаришеві такі розумні й щирі зауваження:
“Що ж до “аристократизму” - то я ж ніколи себе в той спосіб не протиставляв Вам. Чому ж Ви себе так протиставляєте мені? Повірте, що сказати - “я людина з черні” - це звучить таксамо гордо і для другого принижуюче, як сказати “я пан”. Отже таким висловом Ви мене принижуєте. Незаслужено, бо мої погляди на ці справи Ви знаєте. Ви єсть предок, я єсть нащадок (“я” і “Ви” - в розумінню тих типів людей, які ми репрезентуємо). У Вас єсть більше сили, здоровля, енергії, виносливости, хотіння і певности себе, у мене трохи більше одідиченого досвіду і здержливости. Щоб існувала Держава і Нація, ми мусимо бути разом і мусимо себе взаємно доповняти. Вам без мене буде зле, а я без Вас нічого не зроблю. Отже покиньмо раз назавжди всі ці, винесені нами з чужих хат, “черні” і “аристократії”, і знаймо, що ми єсть однакові по своїй вартості складові частини одної верстви, що має покласти фундаменти під будову Української Держави. Добре, Дорогий Пане Докторе?”[247].
Але не минуло й року, як Липинський не міг себе стримати, щоб не вибухнути: “...до розпуки доводить мене Ваш гіперболізм”[248]. В даному випадку йшлося про перебільшені похвали, що ними Назарук обсипав Липинського у своїх статтях, друкованих у чікаґській “Січі”. Прикладом “гіперболізму” може теж служити Назарукова заява, що “якби практично була можлива дилема, чи дати Вам, чи сто тисячам дітей молока, бо загинуть, або вони, або Ви, то без вагання Вам належиться першенство...”[249]. Власне підо впливом таких неймовірних панегіриків у Липинського пробуджувалися сумніви в щирості Назарука, - чи той, може, умисне не підлещується? Ці сумніви відбивалися в листах Липинського, що знов Назарук, своєю чергою, відчував як кривду для себе:
242
Див. “Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського”, ред. Іван Коровицький. “Вячеслав Липинський: Архів”, т. 6 (Філядельфія: Східньо-Европейський Дослідний Інститут ім. В. К. Липинського, 1973).