Ми зупинилися на характеристиці, що її Старосольський дав Назарукові, бо треба бути свідомим того негативного враження, яке яскрава та суперечлива Назарукова постать часто справляла на людей. Оба головні закиди, що їх висунув Старосольський, - користолюбивість та скакунство, - були досить поширені й нам доводилося зустрічати таку опінію щодо Назарука і в наші дні.
Лист Старосольського назовні нічого не змінив у стосунках між Липинським і Назаруком. Липинський розпочав у 1926 р. заходи у справі стягнення Назарука на постійний побут до Берліну з тією думкою, що, крім праці в Українському Науковому Інституті, він буде теж чинний у гетьманському центрі. Ці заходи можна вважати за безсумнівний доказ довір’я, яким у тому часі Липинський наділяв Назарука. У зв’язку з цією справою Липинський писав: “...вірю, що буйна натура Ваша, яка кидала Вас в життю на різні “екстратури”, має підклад засадничо добрий, вірний і чесний і що власне до цього найглибшого - а значить і до кінця життя вже сталого - підкладу сягнула остання зміна Ваша”[254]. Ці слова звучать немов відповідь на те, що про Назарука сказав Старосольський. Це не значить, однак, що неґативна опінія Старосольського не залишила в душі Липинського ніякого сліду. Коли на початку 1928 р. між Липинським і Назаруком виникли глибокі розходження щодо деяких питань поточної політики, Липинський пригадав собі закиди про “користолюбивість”, “хапчивість” Назарука - та й у гніві кинув йому цей закид у вічі. Але Назарук не стерпів цієї образи. Це стало за безпосередню причину їхнього розриву.
Ще один документ кидає світло на відносини між Липинським і Назаруком та розкриває підложжя їхнього конфлікту. Це лист Липинського до Назарука з кінця лютого 1928, написаний з наміром запобігти розривові. Але Липинський, видно, змінив думку щодо доцільности цієї спроби й листа не вислав[255].
На початку листа Липинський перепрошує Назарука за те, що на нього “кричав”, виправдуючи це своєю “іригацією”. Але Назарук повинен намагатися зрозуміти причину цього “крику”. Суть справи не в тих конкретних питаннях, щодо яких виявилися розбіжності в поглядах, але в чомусь глибшому. Ідеться про трагедію “кожного, більшого чи меншого, українського провідника”. Він, Липинський, намагався зобразити цю трагедію в неопублікованому есею, п. з. “Дон Кіхот і Санчо Панчо в Україні”[256].{41} Ось головні думки есею:
“Держава Українська, як всяка держава, як всякий взагалі твір людський, твориться ідеєю і силою в боротьбі з хаосом матерії. Щоб ця боротьба була успішна, мусить бути провідник, який має в собі образ того, що треба зробити - ідею, і мусить бути армія, яка без застережень вірить провідникові і своїм меншим засліпленням ідеєю, своїм більшим реалізмом, помагає йому в боротьбі з хаосом, коригуючи його помилки, але не критикою, не невірою в нього, а просто самим процесом боротьби за вказану ним ідею. Цей відвічний закон людськости в карикатуральнім парадоксі (що власне, як всякий парадокс, тільки яркіше освітлив істину) представив геніяльний Сервантес. Од своєї ранньої молодости загіпнотизований одною ідеєю Дон Кіхот береться її реалізувати. Він бачить, що для цього йому потрібні вірні. Знаходить Санчо Панча. Цей реаліст дає себе зрушити з місця ідеалізмом Дон Кіхота. Він дає цілому підприємству матеріяльну силу, і обидва ці символи: ідея та сила, пускаються в дорогу. Санчо виразно бачить “божевілля” Дон Кіхота. Він бачить, що вітряки єсть вітряки, вівці - вівці і т. д. Він говорить про це Дон Кіхотові, рятує його в пригодах, але ніколи він не позбувається своєї віри в Дон Кіхота, ніколи йому не приходить в голову, що він краще знає, що треба робити. І тому власне після смерти Дон Кіхота він стає таким самим, як і він, і, ставши Дон Кіхотом, знаходить свого Санчо Панча.
Такий єсть розвиток всіх державних націй. Бо провід складається з двох річей: ідеї провідника і віри в нього тих, кому він дає провід. Без цього нема проводу, нема організації, нема держави. (...) Погляньте, яким авторитетом користуються лідери у найбільших індивідуалістів світа - англосаксів. А у нас?
На протязі цілої нашої історії нема ні одного українського вождя. (...) Ні один Санчо Панчо в світі не дає себе так легко зрушити з місця, як Санчо Панчо український. (...) Але одночасно ні один Санчо Панчо в світі так скоро не зневірюється в своїм Дон Кіхоті і так скоро не бажає зайняти самому його місце, як на Україні. Тому ми не маємо своєї Держави”[257].
256
Липинський неправильно пише “Санчо Панчо”. Цю форму імени залишаємо в цитатах, а в нашому власному тексті вживаємо правильної форми, “Санчо Панса”. Темі Дон Кіхота і Санчо Панси Липинський присвятив окремий неопублікований досі есей, п. з. “Трагедія українського Санчо Панча”, манускрипт якого зберігається в архіві Східньо-Европейського Дослідного Інституту ім. В. К. Липинського в Філядельфії.