Основна ідея притчі про Українського Дон Кіхота і Санчо Пансу - ясна. Відчуваючи в собі харизму провідництва, Липинський вимагав від своїх учнів і послідовників послуху. Він уважав, що тільки він покликаний визначувати дороговкази гетьманському рухові та в останній інстанції вирішувати всі спірні питання. Він не міг примиритися з думкою, що теж інші люди можуть різьбити ідеологію українського консервативно-гетьманського табору та керувати його політикою. Такі явища він трактував, як кривду для себе та як “бунт” проти свого авторитету. Саме і в цьому, - в перебільшених уявленнях про власне провідництво, - полягала суть трагедії Липинського, що її він змалював у такому біологічному забарвленні:
“Кричу, бо втікає з мене змарноване, впале на “зародючий” гній український, а здатне було до творчости, життя. (...) Так умирає мужеське заплоднююче сім’я, що трафило на гниле, розбухше в своїй тілесній матеріяльній “реалістичності” (...) жіноче яйце”[258].
Хоч свою притчу Липинський формулював загально, але можна припустити, що під символічними постатями Дон Кіхота й Санчо Панси він бачив самого себе і - Назарука. Цей здогад спирається на тому, що фізичними й психічними прикметами вони оба дійсно подекуди нагадували героїв Сервантеса. Один міг наводити на думку худорлявого “лицаря сумного обличчя”, а другий його присадкуватого й череватого джуру. Один - із своєю глибокою серйозністю та нахилом до патосу - мав у собі щось донкіхотського, а другий - із своїм приземним прагматизмом, почуттям гумору й сатиричною жилкою - щось санчопансівського. Назарук так схоплював цей контраст між собою і своїм ментором: “Майте гумор, Пане После! Я Вас ніколи не бачив усміхненим. А я - часто сміюся. І то голосно сміюся”[259].
Якщо правильна наша гіпотеза, що у притчі про “Дон Кіхота й Санчо Пансу в Україні” Липинський хотів зобразити себе й Назарука, - то це дозволяє зрозуміти те місце, де Липинський каже, що через свою вірну службу Дон Кіхотові, Санчо Панса накінець “стає таким, як він” та після смерти свого вождя займає його місце, себто сам стає національним провідником. Належить припустити, що в особі Назарука Липинський готував собі наслідника, майбутнього керівника гетьманського руху. Про цей свій таємний плян Липинський, очевидно, ніколи не сказав ні слова Назарукові. Свою інвеституру на наслідника Назарук повинен був собі наперед заслужити безумовною вірністю й послухом.
Ця гіпотеза пояснює нетерпимість і пересердя, з яким Липинський реагував на “екстратури” Назарука. Бо ж, не зважаючи на свою загальну дражливість, Липинський не ставив таких далекойдучих вимог до інших своїх послідовників і співробітників. Але якраз у цих перебільшених вимогах спочивало зерно неминучого майбутнього конфлікту між Липинським і Назаруком.
Назарук був занадто сильною й оригінальною індивідуальністю, щоб напостійне ввійти в ролю Санчо Панси-джури, виконавця чужої волі Обставина, що Назарук, - захопившися вченням Липинського і сповнений пошаною до його особи, - хотів йому добровільно підпорядкуватися, - свідчить про його великодушність. Але з уваги на свій вік, громадський стаж і інтелектуальний формат він надавався для того, щоб бути товаришем і більш-менш рівнорядним партнером Липинського, а не його підручним. Помилка Липинського полягала в тому, що він сприймав буквально щирі, але гіперболічні, заяви Назарука про дисципліну, послух, вірність, льояльність тощо.
Тривала дружба і співпраця між Липинським і Назаруком була можлива тільки під умовою взаємного пошанування існуючих різниць у характерах і переконаннях. Але Липинський не хотів сприйняти Назарука таким, яким він був, - із його добрими й лихими прикметами та власними поглядами; замість цього, він хотів його “перевиховати”[260]. Дозрілі люди, особливо коли вони обдаровані, як Назарук, сильною індивідуальністю, творчим покликанням та провідницькими здібностями, не є відповідним матеріялом для таких педагогічних експериментів. Мусів прийти момент, коли “Санчо Панса” зчинив опір вимогам, які ставив до нього “Дон Кіхот”.
ПОВОРОТ НАЗАРУКА ДО ГАЛИЧИНИ
На початку липня 1927 р., напередодні свого виїзду з Америки, Назарук взяв участь у маніфестаційному з’їзді американських і канадських “Січей” у Дітройті. З’їзд пройшов дуже успішно й Назарук уважав цю подію увінчанням своєї діяльности в Північній Америці та доказом, що гетьманська ідея прищепилася серед народних мас[261].
260
Про свої намагання “перевиховати” Назарука Липинський говорить у записці “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).
261
Ч. 129 (8 липня 1927), стор. 418-20. Теж О. Назарук, “Спомини про те, які були перші кроки гетьманської ідеї у глибині народніх мас після великої катастрофи нашої державності!”, зб. “За велич нації” (Львів, 1938; фототипічний передрук, Нью-Йорк: “Булава”, 1955), стор. 53-63. Див. Додатки, ч. III.