“Нова Зоря” почала виходити два роки раніше, на початку 1926. Це був католицький тижневик, фінансований двома єпископами, станиславівським Григорієм Хомишином і перемиським Йосафатом Коциловським. Ініціятором газети та її першим головним редактором був о. Теодосій Галущинський (1880-1952), ректор греко-католицької духовної семінарії у Львові (1920-27) та ігумен Львівського василіянського монастиря (1927-31), а в майбутньому архимандрит Василіянського Чина. “Нова Зоря” була задумана, як орган “інтегрального” католицизму. Вона висловлювала тенденцію своїх опікунів, Кир Григорія та Кир Йосафата, які бажали наблизити Греко-Католицьку Церкву до західнього, латинського зразка, та зокрема, завести в ній обов’язковий целібат. “Нова Зоря” теж ставила собі за завдання боротьбу проти лібералізму, - дійсного або мнимого, - та релігійного індиферентизму української світської інтеліґенції, а навіть частини духовенства. Хомишин і Коциловський, як відомо, перебували в опозиції до курсу церковної політики митрополита Андрея Шептицького. Останній був настроєний, говорячи термінологією пізнішого часу, більше екуменічно та хотів зберегти у Греко-Католицькій Церкві первні східньої, візантійської традиції. Крім цього, Шептицький у питаннях загальнонаціонального значення ладнав з існуючими партіями й не вважав за доцільне творення окремої католицької політичної організації, що було метою Хомишина. Додаймо, що о. Галущинський був авторитетною духовною особою, але він не мав журналістичного досвіду, ані змоги вповні присвятитися справам газети. Це й було причиною, чому опікуни “Нової Зорі” розглядалися за новим головним редактором, чому, зрештою, сприяв і сам о. Галущинський[269].
Назарук принагідно дописував до “Нової Зорі” ще з Філядельфії. Коли преса принесла вістку про його близький поворот до Галичини, єпископ Хомишин через свого нотаря запропонував йому очолити редакцію плянованого нового тижневика для народу, що мав появлятися поряд з “Новою Зорею”, яка була призначена для інтеліґенції. (Такий популярний часопис справді постав, під назвою “Правда”.) Але лист з офертою Хомишина вже не застав Назарука в Америці й дійшов до його рук лише кілька місяців пізніше у Львові[270].
Ми не знаємо деталів переговорів між Назаруком і обома єпископами, чи пак їх представниками, але Назарук став головним редактором “Нової Зорі” і “Правди”. Було передбачено, що “Нова Зоря”, яка до того часу появлялася як тижневик, надалі виходитиме двічі на тиждень. Назарук застеріг собі в умові вільну руку щодо приймання та звільнювання співробітників. Це робило його безспірним господарем у редакції; такими правами тільки рідко користувалися головні редактори українських пресових органів[271]. Ми не поінформовані, яку платню отримував Назарук, але ми переконані, що, як на галицькі відносини, вона мусіла бути добра. Стосовно морального й суспільно-політичного аспекту справи, Назарук діставав до свого розпорядження газетну трибуну, що для нього, як природженого журналіста й публіциста, було стихією життя. Водночас це давало йому видатну й відносно незалежну позицію в західньоукраїнському політичному світі.
КОНФЛІКТ (ПЕРША СТАДІЯ)
Назарук очолив редакцію “Нової Зорі” від 1 січня 1928. Не минуло й чотирьох місяців, як між ним і Липинським прийшло до конфлікту, що розділив їх назавжди. Що сталося? Чим пояснити раптовий розрив між людьми, яких досі стільки єднало?
Конфлікт виник на ґрунті ідейно-політичних розходжень, ускладнених особистими непорозуміннями. Власне це змішання речевих та особистих незгод створило заплутаний клубок, що його Назарук і Липинський уже не вміли розмотати. Крім цього, рівновага, що досі існувала між ними, захиталася від того, що в їхні відносини увійшла третя людина: Стефан Томашівський. Таким чином постав своєрідний трикутник, який - через неґативне ставлення Липинського до Томашівського - не міг довго тривати. До того ж і Липинський і Назарук були на початку 1928 року поважно хворі. Однорічний побут у Берліні вкрай зруйнував здоров’я Липинського. З наказу лікарів він восени 1927 повернувся до Австрії, почуваючи себе близьким смерти. Не багато кращим був стан Назарука. Впродовж кількох місяців він не міг виходити з хати. Не зважаючи на ослаблення та рецедиви гарячки, він не переставав працювати: багато читав (м. ін., саме під час своєї недуги прочитав великий і в тому часі дуже голосний трактат Освальда Шпенґлера, “Занепад Заходу”), писав, приймав численних відвідувачів, з своєї кімнати редаґував “Нову Зорю”. Проте годі сумніватися, що хвороба знизила його психічну відпорність та зробила його менше терпеливим у відношенні до Липинського.
269
Див. Роман Гайдук, “Початки “Нової Зорі” і “Правди”, “Правда” (Торонто), ч. 3-4 (19-20), 1973, стор. 322-35.