Атаку розпочав Липинський. Курс редакційної політики “Нової Зорі” викликав його негодування. Він висловлював свої застереження Назарукові в надзвичайно різкій формі. Сам Липинський сказав про це ретроспективно так:
“...по виїзді з Берліну із знищеними там до краю легенями, [я] лежав смертельно хворий в Австрії (спочатку в санаторії Афлєнц, потім в Ноймаркті). В крайнім подражненню, викликанім “зворотом” п. Назарука і моєю недугою, я зав’язав з ним дуже гостру полеміку на тему “угоди” в стилю Томашівського і взагалі способу редаґування “Нової Зорі”[272].
Отож Липинський признає, що він був “крайньо подражнений” та що полеміка, яку він почав з Назаруком, була “дуже гостра”. На жаль, збереглися тільки три з тих листів, що їх Липинський писав Назарукові напередодні їхнього розриву[273]. Про зміст і тон інших, затрачених листів можна судити на підставі відповідей Назарука.
Після повороту до краю, Назарук пірнув з головою у крутіж місцевих проблем і контроверсій. Так, він вмішався у спір між “візантійцями” та “римщаками” у Греко-Католицькій Церкві; задумував розпочати пресову кампанію проти “балканського хаотика”, о. Гавриїла Костельника, головного речника візантійської течії; кинувся писати полемічну брошуру в обороні єпископа Коциловського, якого деякі перемиські українські діячі публічно критикували за його авторитарні методи[274]; активно ангажувався проти провідної партії Галичини, Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО), та її органу, щоденника “Діло”; замишляв покликати до життя українську католицько-консервативну політичну організацію, на зразок німецької партії Центру; слідкував за політичними процесами та за діяльністю націоналістичного підпілля, яке він характеризував, як “шпіонську організацію за німецькі гроші”[275]; цікавився виборами до польського сойму. Кажучи коротко, поворот до рідного краю та контакт з українською стихією викликав у Назарука настрій евфорії і він, не зважаючи на свій поганий фізичний стан, рвався до діяльности.
Липинський різко перестерігав Назарука перед небезпекою, що він може розмінятися на дрібниці, втративши з очей головну мету, себто інтереси гетьманського руху: “Коли Ви, Пане Докторе, “упретесь” тепер у “Діло”, УНДО, чи якогось іншого “Костельника”, так як свого часу “вперлись” в Мишуґу, то Ваше редакторство в “Н.З.” скінчиться тим самим, що й ред[акторство] в “Америці”[276]. Але Назарук упевнено відповів, що “Вас непотрібно беруть побоювання, що моя праця тут буде схиблена”[277]. Хід подій виправдав цю самовпевненість: Назарук утримався на позиції головного редактора “Нової Зорі” впродовж наступних дванадцятьох років, аж до вибуху війни.
З неґативного ставлення Липинського до клерикалізму випливало, що він не міг схвалювати клерикально-католицького характеру “Нової Зорі”. Його бажанням було, щоб Назарук створив в Галичині консервативно-монархістичний пресовий орган, що служив би виключно політичним інтересам гетьманського табору. Відповідь Назарука на вимоги Липинського звучала так: “Зрозумів я Ваші виводи, але в практиці, от хоч би моїй, не знаю, що робити; грошей на виключно світський орган з державницькими цілями вони [єпископи] не дадуть, про це шкода й говорити, бо ж і своєї преси не мають такої, щоб заслуговувала на ту назву”[278]. Отже “Нова Зоря” мусіла бути насамперед католицькою, бо практично не було іншої альтернативи. Назарук розраховував на те, що церковні чинники залишатимуть йому вільну руку в суто політичних питаннях та що він матиме змогу провадити “Нову Зорю” в дусі прихильнім до гетьманської ідеології.
Липинського не задовольняла така концепція “Нової Зорі”, як католицько-клерикального та гетьманофільського органу. Відмовну відповідь Назарука на свої вимоги він тлумачив, як “вороже нехотіння до дальшої пропаґанди ідеї нашої”[279]. А його гарячкова дражливість і підозріливість підсовували йому думку, що “зворот” Назарука був подиктований користолюбивими мотивами.
272
В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).
273
Листи В. Липинського до О. Назарука від 18 січня і 8 березня 1928; невисланий лист В. Липинського до О. Назарука з кінця лютого (?) 1928 (АСЕДІЛ).
274
Див. Осип Назарук, “Гр.-Католицька Церква і українська ліберальна інтеліґенція” (Львів: Накладом “Правди”, 1929).
279
В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).