Істотним питанням було не те, чи клерикалізм сам по собі добрий або злий, але те, чи Назарук мав формальне й моральне право бути клерикалом, якщо це відповідало його переконанням. Чейже ще в Сполучених Штатах Назарук виявляв сильний нахил до клерикалізму. Отже редакційна лінія “Нової Зорі” не була для нього ніяким “зворотом”, але, навпаки, послідовним продовженням його попередньої діяльности, як редактора філядельфійської “Америки”. Назарук здавна мріяв про те, щоб опинитися на чолі репрезентативного католицького пресового органу. Про це він натякав Липинському ще на початку 1926 року; “Найважливішою, основною хибою і браком нашої преси уважаю, що греко-католицьке духовенство не має у краю хоч би якого тижневика. Се просто скандал, щоб яких 5.000 людей (родин!) не мали свого станового органу”[280]. Коли рівно два роки пізніше ласкава доля дозволила Назарукові здійснити стару мрію, він вхопився за цю шансу. При цьому він не думав зрікатися своїх гетьманських політичних переконань. Обітницю, дану Липинському, він дотримав. “Нова Зоря” ніколи не стала органом гетьманського руху, але вона була редаґована в гетьманофільському дусі. Щодо самого Назарука, то у своїх численних публіцистичних працях з 1930-их рр., які друкувалися в “Новій Зорі”, він раз-у-раз деклярував себе монархістом[281].
Можливо, що коли б Назарук був на десять років молодший, він зробив би те, чого від нього чекав Липинський: він почав би будувати від основ гетьманський орган та творити в Галичині гетьманську політичну організацію. Але тепер на таке зусилля він був неспроможний, він не міг у Львові повторити свого чікаґського подвигу. В 1928 р. Назарукові було 44 роки, отже він був у силі віку, але його здоров’я було тривало надщерблене: від кількох літ він хворів хронічною, невиліковною недугою - діябетом. Повернувшися, мов Одисей, по довголітніх скитаннях до рідного краю й рідного дому, він бажав тепер постійно засісти на одному місці, позбутися вічної непевности за завтрішній день, матеріяльно забезпечити себе і свою родину, а навіть закуштувати трохи вигід. До того ж у нього були літературні й публіцистичні творчі задуми, що для їх реалізації він потребував упорядкованих життєвих відносин. Напр., ще з часу світової війни в нього лежали манускрипти історичних романів, що їх він бажав викінчити та підготовити до друку[282]. Всього цього не добачав Липинський, який не хотів вдуматися в становище товариша, але натискав на нього своїми вимогами. А втім можна зрозуміти теж Липинського. Він сподівався, що Назарук очолить гетьманський рух на Західній Україні, перебуваючи під його найтіснішим ідейним і політичним керівництвом. Тому він сприйняв “бунт” Назарука, як політичну й особисту катастрофу, й це пояснює різкість його тону. Справжня Назарукова провина полягала, гадається, не в його мнимому бунті, але в чомусь зовсім іншому: своїми попередніми гіперболічними заявами про “послух” він немов би дав Липинському моральне право розпоряджатися своєю особою. Цим він прогрішився проти основної ліберальної заповіді: принципу автономії особистости. Щоправда, після свого навернення на католицтво й гетьманство, Назарук відкинув цю ліберальну заповідь в ім’я авторитарного поняття дисципліни. Саме в цьому і була його світоглядова помилка, що за неї тепер йому доводилося заплатити.
Другою важливою проблемою, що спричинила гострі розходження між Липинським і Назаруком, було ставлення до Польщі. Повернувшися до краю, Назарук намагався виробити собі думку про це питання, яке для української політики під Польщею мало першорядне значення. Могло здаватися, що вихідні позиції Назарука й Липинського тотожні. Вони оба відкидали революційно-терористичні методи боротьби проти польської влади та бажали здобути для українських земель у польській державі національно-територіяльну автономію. Розбіжності виявилися у практичних висновках. Формула, що її пропонував Липинський, звучала: “становище льояльне, але не угодове”[283]. На це Назарук резонно відповів, що “льояльне, але не угодове становище накладає на нас усі тягарі, які наложила б угода, а не дає ніякої користи, яку могло б дати евентуальне зговорення”[284]. З цим не погоджувався Липинський, який побоювався, що переговори з польськими урядовими чинниками можуть здеморалізувати українське громадянство. Різниця в поглядах зводилася до того, що Липинський радив дотримуватися супроти Польщі леґальної (не революційної!) опозиції, а Назарук був схильний до переговорів з польським урядом, щоб таким способом добитися уступок для української сторони.
281
З багатьох місць у писаннях Назарука з 1930-их рр., де він висловлював свої монархістичні переконання, зацитуемо для прикладу одне: “...в такій країні, як велика земля над Дніпром, не видержить довго ніяка влада неорганічна з природи: то значить така, яка походить з агітації, з крику, з виборів. Там необхідно потрібна органічна влада леґального монарха, все одно яке буде ім’я її: гетьманська, княжа, королівська, чи цісарська”. Осип Назарук, “Галичина й Велика Україна” (Львів: Накладом “Нової Зорі”, 1936), стор. 155.
282
Із своїх історичних романів (які він називав “повістями”), Назарук після повороту з еміґрації встиг видати один: “Роксоляна - жінка халіфа й падишаха Сулеймана Великого, Завойовника і Законодавця” (Львів: Накладом “Нової Зорі”, 1930). Згідно з авторською довідкою (стор. 302), роман був написаний у 1918-26 рр. у різних місцях та у значних відступах часу, а перероблений у Львові в 1927-29 рр. Другий роман, “Проти орд Джінґісхана”, що над ним Назарук працював одночасно з “Роксоля-ною”, так і не появився друком.