Ця незгода між Липинським і Назаруком була більше сповидна, ніж реальна, хоч вони самі собі цього не усвідомлювали. Назарук, який щойно недавно приїхав з еміґрації, занадто оптимістично розцінював шанси польсько-українського порозуміння. Йому тоді ще здавалося, що “вони [поляки] очевидно доволі скоро почали б переговори в тій справі [автономії для Західньо-Українських Земель], розуміється на тлі угоди”[285]. Досвід наступних років ці ілюзії розвіяв. Для серйозних польсько-українських переговорів та для чесного польсько-українського компромісу не було ґрунту, бо цього не хотіла панівна польська сторона. У 1930-их рр. постава Назарука та новозорянської групи (зорганізованої у партію “Українська Народна Обнова”, УНО) була якраз така, як ще в 1927-28 році рекомендував Липинський: льояльна, але не угодова. Якщо Назарук до самого кінця продовжував відстоювати автономістичну плятформу, то не тому, щоб приподобатися полякам, ані не тому, що він вірив у здійсненність автономії для українських земель під Польщею, - але тому, що згідно з його переконанням саме така плятформа найкраще відповідала потребам української леґальної політики в тодішній дійсності[286].
Якщо Назарук і Липинський не могли знайти спільної мови в цьому питанні, - не зважаючи на те, що їх погляди відрізнялися тільки в деталях і нюансах, а не в суті, - то причиною тут був “антипольський комплекс” Липинського. Про його протипольську настанову була мова ще в 1918 р. в довірочних інформаціях німецької розвідки: “...саме ті кола, які від польщизни повернулися до українства, є найбільш рішучими противниками польонізації України”[287]. Липинський не вірив у можливість українсько-польського союзу, спрямованого проти Росії, і поборював “петлюрівську” концепцію української зовнішньої політики. Можливо, що якраз через своє польське походження він хотів усякою ціною забезпечити себе проти можливих закидів у польонофільстві. Надмірна чутливість Липинського на цьому пункті була причиною, чому він так гостро реагував на міркування Назарука щодо перспектив української угодової політики в Галичині.
Творцем автономістичної концепції української політики під Польщею був історик і публіцист, проф. Стефан Томашівський (1875-1930). На початку 1928 р. Назарук зблизився з Томашівським, який незабаром став постійним співробітником “Нової Зорі”. Це зближення поглибило прірву між Назаруком та Липинським і спричинило їх остаточний розрив.
Липинський познайомився з Томашівським ще за своїх студентських років у Кракові, себто десь к. 1905 року. Томашівський був старший на сім років, і вже в тому часі мав у своєму доробку низку публікованих історичних праць. Згідно з твердженням Назарука, саме Томашівський впровадив Липинського в історичну науку:
“...в Кракові галицький історик Стефан Томашівський занявся Липинським, впровадив його в науку історії, навчив його читати історичні документи, заохотив до праці і точно обговорював з ним різні історичні питання, про котрі Липинський писав. Такий зв’язок між Томашівським і Липинським тривав довгі літа. Ще потому у Відні і Берліні автор сих стрічок бував присутній при таких розмовах”[288].
Можливо, що Назарук тут перебільшує вплив Томашівського на Липинського, але нема причин сумніватися в факті їхньої довголітньої інтелектуальної близькости. В українській історіографії Липинський і Томашівський стоять поруч себе, як два основоположники “державницької школи”[289]. Основною науковою спеціяльністю Томашівського була українська медієвістика й церковна історія, тоді як Липинський займався історією XVII століття. Таким чином їх наукові інтереси себе взаємно доповняли.
Під час Визвольних Змагань Томашівський перебував на дипломатичній службі ЗУНР. За своїми політичними переконаннями він був консерватист. Він не став членом УСХД, але в гетьманських колах його вважали своєю людиною. Він співпрацював у збірниках “Хліборобської України”, що їх редагував Липинський[290]. Можна вважати, що в тому часі, себто на початку 1920-их рр., особисті стосунки між Томашівським і Липинським були дружні.
Томашівський був визначним істориком і талановитим публіцистом, але як людина та громадський діяч він був суперечливою постаттю. Плямою на його репутації були нефортунні виступи проти власного колишнього учителя, Михайла Грушевського, що їх сам Томашівський пізніше оцінював, як свої faux pas[291]. За ним ходила слава інтриґана та кар’єриста; так принаймні висловлювався про нього у своїх листах до Липинського проф. Дмитро Дорошенко[292]. У цьому було чимало перебільшень, проте до витворення такої некорисної опінії причинився таки він сам, Томашівський - своїм тяжким, мізантропічним характером. Недаремно навіть Назарук нарікав на його “нервозність”, “депресії” та “хворобливу дразливість, гризливість та гостроту”[293].
286
На підставі публіцистичних писань Назарука з 1930-их рр., можна ствердити, що в них нема ні сліду “утодовости” супроти Польщі, якщо це поняття розуміти в сенсі національного капітулянтства. Навпаки, Назарук сміливо й послідовно, наскільки це було можливе в тодішніх цензурних умовинах, викривав гноблення українців польською владою та критикував шовінізм польського суспільства. З цієї точки погляду особливо показна книжка (анонімна, але безсумнівно Назарукового авторства), “Програма винародовлення українців і білорусинів у Польщі” (Львів: Бібліотека УНО [Української Народньої Обнови], 1937). Назарук провіщав полякам національну катастрофу, що прийде як заслужена кара за знущання над братнім українським народом: “... пів світа буде йти на сусідку нашу [Польщу] і перейде по ній рухомий полоз так, як перейшов тепер по землях до Збруча. А се, що тепер переживаєте, се хвиля перед бурею...” “Венеція” (Львів: Бібл. УНО, 1934), стор. 105. “Може слідуюче покоління [поляків] пригадає собі платність векселя, виставленого його батьками під написом: Za naszą і waszą wolność”. “Вражіння з Волині” (Львів: Видавництво “Нова Зоря”, 1938), стор. 73. Наведені уривки підтверджують нашу тезу, що побоювання Липинського щодо “угодовости” Назарука були безпідставні. На підставі публіцистичних писань Назарука з 1930-их рр., можна ствердити, що в них нема ні сліду “утодовости” супроти Польщі, якщо це поняття розуміти в сенсі національного капітулянтства. Навпаки, Назарук сміливо й послідовно, наскільки це було можливе в тодішніх цензурних умовинах, викривав гноблення українців польською владою та критикував шовінізм польського суспільства. З цієї точки погляду особливо показна книжка (анонімна, але безсумнівно Назарукового авторства), “Програма винародовлення українців і білорусинів у Польщі” (Львів: Бібліотека УНО [Української Народньої Обнови], 1937). Назарук провіщав полякам національну катастрофу, що прийде як заслужена кара за знущання над братнім українським народом: “... пів світа буде йти на сусідку нашу [Польщу] і перейде по ній рухомий полоз так, як перейшов тепер по землях до Збруча. А се, що тепер переживаєте, се хвиля перед бурею...” “Венеція” (Львів: Бібл. УНО, 1934), стор. 105. “Може слідуюче покоління [поляків] пригадає собі платність векселя, виставленого його батьками під написом: Za naszą і waszą wolność”. “Вражіння з Волині” (Львів: Видавництво “Нова Зоря”, 1938), стор. 73. Наведені уривки підтверджують нашу тезу, що побоювання Липинського щодо “угодовости” Назарука були безпідставні.
287
Звіт від 8 травня 1918 німецького посланника в Києві Мумма імперському канцлерові Гертлінґові. “Die deutsche Okkupation der Ukraine. Geheimdokumente” (Strassbourg: Editions Prométée, 1937), стор. 136.
289
“S. Tomashivsky is, along with V. Lypynsky, the founder of Ukrainian statehood historiography”. Olexander Ohloblyn, “Ukrainian Historiography, 1917-1956”. “The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.”, vol. V-VI (New York, 1957), p. 381.
290
У “Хліборобській Україні” Томашівський надрукував дві статті: дуже прихильну рецензію на Липинського, “Історія і політика, кілька думок з приводу книжки В. Липинського “Україна на переломі””, зб. V-VI (1921), стор. 165-70, і статтю “Влада і культура”, зб. VII-VIII (1922-1923), стор. 303-11.
291
С. Томашівський, “Про ідеї, героїв і політику” (Львів: Накладом автора, 1929), стор. 129. Про відносини між Томашівським і Грушевським, див. Любомир Винар, “Михайло Грушевський як голова Наукового Товариства ім. Шевченка”, “Український історик” (Нью-Йорк - Мюнхен), рік VI, ч. 1-3 (21-23), 1969, стор. 5-46; Ю. Ґерич, “До біографії М. Грушевського”, “Український Історик”, рік IX, ч. 1-2 (33-34), 1972, стор. 66-84.