Передчуваючи близький конфлікт і бажаючи йому запобігти, Липинський написав Назарукові під кінець лютого 1928 р. довгого листа, в якому просив його “не брати дослівно висказів, сказаних в іритації” і перепрошував за свій “крик” у попередніх листах. Основна частина листа - притча про “Дон Кіхота й Санчо Пансу в Україні”, яку ми обговорили вище. Лист Липинського написаний з глибоким болем та в сердечному тоні. Назарука називає він одним з-поміж своїх учнів, який “найщиріше і найбільше в початках вірив” йому. Але у своїх практичних висновках лист зводився до вимоги, щоб Назарук відмовився від думки, що в питаннях української політики й гетьманського руху він “краще знає”, ніж Липинський, “що робити”. Іншими словами, за передумову згоди Липинський уважав підкорення Назарука під свою волю. Мабуть відчуваючи безвиглядність порозуміння на такій основі, Липинський цього листа Назарукові не вислав[302].
Саме в тому часі стався випадок, який послужив за краплину, що від неї перелилася сповнена по вінці чаша. Під кінець лютого Томашівський побував у Берліні. Він був принятий Гетьманом і відбув розмову з Миколою Кочубеєм, головою Гетьманської Управи. По повороті до Львова, Томашівський переказав зміст цієї розмови Назарукові. Кочубей буцімто запропонував “Новій Зорі” грошову субсидію з німецьких таємних фондів, якщо газета підпорядкується гетьманському центрові й буде редаґована не в виключно католицькому дусі. Томашівський заявив Назарукові, що в такому випадку він, як польський державний службовець (доцент Краківського університету), мусів би припинити свою співпрацю з “Новою Зорею”[303].
Про розмову Томашівського з Кочубеєм та свою власну розмову з Томашівським Назарук поінформував Липинського листом від 5 березня. Він висловив своє гостре обурення з приводу оферти Кочубея, яка, мовляв, може внести деморалізацію у молодий католицько-консервативний рух у Галичині. “Я в життю ніяких грошей, хоч трохи підозрілих, не брав і не возьму ніколи”[304]. Назарук заявив, що він вірить, що Липинський стоїть і завжди стоятиме на сторожі ідейної чистоти гетьманського центру і його незалежности від посторонніх чинників. Але якщо політика Гетьманської Управи мала б бути дійсно така, як про це Кочубей натякав Томашівському, тоді йому, Назарукові, не залишається нічого іншого, як перейти до “опозиції Його Величности”. Як монархіст, він виключає саму династію з-під критики й дискусії, “хоч би вона не знати які помилки робила”, але він мусів би стати опозиціонером щодо “уряду” (себто Гетьманської Управи).
Ще недавно Назарук проповідував “єдиновладдя” та обстоював потребу безумовного послуху супроти Гетьмана й його “уряду”. Досвід показав нереальність цієї концепції. Бо існують ситуації, що в них опозиція до своєї влади є проявом не безвідповідального бунтарства, але наказом громадянського сумління. Теоретичний прихильник абсолютизму, Назарук, тепер заговорив про “опозицію Його Величносте”, себто заговорив мовою лібералізму.
На реакцію Липинського вплинули не тільки його ставлення до Томашівського, але також обставина, що Кочубей був його особистим приятелем і його мужем довір’я в Гетьманській Управі. В листі до Назарука від 8 березня Липинський скваліфікував ревеляції Томашівського як брехню, провокацію та спробу пересварити Назарука з гетьманським центром, - щоб таким способом зробити “Нову Зорю” угодовським органом, а для себе здобути від поляків посаду університетського професора. При цьому, мовляв, Томашівський грає на струні “хапчивости” Назарука. Той повинен був Томашівському відповісти так: “...не спокушайте мене грішми, бо мені слина на згадку про них до уст не котиться”[305].
Назарук був вражливий на пункті закидів щодо своєї хапчивости й тому слова Липинського він відчув як поличник. Такої образи він не міг стерпіти. Таким чином між старими приятелями вибухнув особистий конфлікт, що прислонив собою початковий політичний інцидент. У взаємних жалях і обвинуваченнях Липинського й Назарука забулася справа мнимої оферти, що її Кочубей, мовляв, зробив Томашівському. Так і не знаємо, чи Кочубей дійсно запропонував таємну субсидію з німецьких фондів для “Нової Зорі”, або чи це була інтриґа Томашівського, або чи врешті, - що здається найбільш правдоподібне, - Томашівський не став жертвою власної підозріливости, зле зрозумівши невиразні вислови Кочубея[306]. Гнів засліплює. Через те ні Липинський ні Назарук не звернули увагу на одну обставину, усвідомлення якої відразу відпружило б їхній спір. Томашівський не міг “спокушувати” Назарука грішми з тієї простої причини, що мова йшла тут не про польські гроші (в такому випадку підозріння принаймні було б логічне!), але про німецькі. Томашівський не дотримувався германофільської орієнтації й він, подібно як Назарук, був рішучим противником узалежнення української політики в Польщі від закордонних чинників.
306
Про свою розмову з Миколою Кочубеєм (не називаючи його по імені й не торкаючися делікатної справи грошової субсидії для “Нової Зорі”) Томашівський згодом написав у книжці “Про ідеї, героїв і політику” (стор. 125). Ця інформація покривається з тим, що про перебіг цієї розмови знаємо з листа Назарука до Липинського. З другого боку, сам Кочубей і два інші активні члени гетьманського центру в Берліні, Сергій Шемет і Олександер Скоропис-Йолтуховський, у своїх листах рішуче заперечили версію Томашівського щодо мнимої оферти Кочубея (АСВДІЛ). Таким чином, питання залишається остаточно невиясненим.