Як оцінити той публіцистичний двобій між Липинським і Томашівським? Стаття Липинського написана, як звичайно, дуже талановито, вона стилістично блискуча і в ній ряд цікавих думок, напр., про програму і тактику УНДО, про т. зв. Краківську школу в польській історіографії та про передумови автономії українських земель під Польщею. (Липинський уважав, що до боротьби проти централізму Варшави необхідно приєднати бодай частину місцевого польського населення.) Не розглядаємо подрібно цих думок Липинського, ані його закидів. Проте неприємний посмак викликає в статті перемішання арґументів, що належать до двох зовсім різних сфер: з одного боку, речева критика поглядів опонента, а з другого - напади на його особу. Цим ми не хочемо сказати, що Томашівський, як людина і громадянин, був у всіх відношеннях бездоганний. Але виступ Ли-пинського виразно забарвлений анімозією, яка не дозволяла йому бути справедливим і об’єктивним. Інсинуювання противникові підлих, користолюбивих мотивів - небезпечна і двосічна зброя в дискусії, що часто обертається проти того, хто її вживає. (Приклад такої інсинуації: Липинський твердив, що Томашівський інакше гасав про Хмельницького колись за Австрії, а інакше тепер, за Польщі, та прозоро натякав на мотиви цієї зміни в поглядах.) Томашівському не було тяжко довести, що Липинський, засліплений гнівом, допустився в полеміці некоректних засобів: виривання думок противника з контексту та їх своєрідного підправлювання. Наприклад, в одній зі своїх статтей у “Новій Зорі” Томашівський згадав про культ “невідомого воїна”, з чого Липинський зробив висновок, що Томашівський пропаґує культ “невідомого виборця”, а далі й “анонімного акціонера”. Давніше, коли Липинський писав “Листи до братів-хліборобів”, у нього на першому місці стояло дослідження певних проблем. Тепер же, під час смертельної хвороби, його могутній інтелект опинився в полоні неконтрольованих афектів і анімозій.
Це підтверджується опінією сучасного спостерігача тих подій, Дмитра Дорошенка. Його перша реакція на статтю Липинського, ““Нова Зоря” і ідеологія гетьманців”, була наскрізь позитивна:
“З надзвичайною приємністю прочитав Вашу статтю в “Ділі”. Прекрасно написана Оце дійсно клясичний зразок полеміки (...). Я не уявляю: що тепер по суті може на це проф. Томашівський відповісти і в якого собаки позичить очі”[311].
Але познайомившися з реплікою Томашівського й ще раз прочитавши статтю Липинського, Дорошенко змінив свій погляд. Тепер він заявив, що в Томашівського єсть “може, фактична рація в деяких окремих пунктах”[312] та що в статті Липинського дійсно є місця, “які могли дати Томашівському підставу звести діло на особисті порахунки”[313]. Якщо зважити, що Дорошенко був старим, відданим приятелем Липинського та що він неґативно ставився до Томашівського, а крім того, що він свої думки напевне формулював обережно, щоб не вразити Липинського, - то ці ствердження дуже промовисті.
Основним політичним закидом, що його Липинський робив “Новій Зорі” та її керівникам, Томашівському й Назарукові, було капітулянство супроти Польщі. Щодо Назарука цей закид спростовується його діяльністю продовж наступного десятиріччя. Коли ж мова про Томашівського, є документ, що насвітлює його погляди на польсько-українські відносини. Це доповідь, “Десять літ українського питання в Польщі”, яку Томашівський прочитав 12 квітня 1929 на запрошення Інституту дослідів національних справ (Instytut Badań Spraw Narodowościowych) у Варшаві. Український переклад тексту доповіді появився окремою брошурою[314].
Доповідь твердила, що й українці і поляки керуються у своїх взаємовідносинах ілюзіями. Українці не визнають приналежности галицько-волинських земель до польської держави, хоч цього факту, що становить частину існуючого міжнародного укладу в Европі, вони неспроможні змінити. Знову ж поляки, недоцінюючи потужність української національної свідомости, що стала масовою, сподіваються, що вони українців спольонізують, хоч це їм явно не під силу. Польська репресивна політика це на ділі вода на млин українських екстремістських елементів. Таким чином польсько-українські відносини від десятьох років опинилися у сліпому куті, - з велетенською шкодою для обох сторін. Треба шукати виходу, там більше, що й Польща і галицько-волинські землі перебувають під загрозою від сходу. Мінімальна плятформа порозуміння - здійснення закону з 26 вересня 1922 року про самоуправу трьох східньогалицьких воєвідств (ухваленого польським соймом, але ніколи не введеного в чинність) та утворення українського університету.
314
С. Томашівський, “Десять літ українського питання в Польщі” (Львів: Накладом автора, 1929).