Приймаючи до уваги, що варшавська доповідь Томашівського була адресована до польської публіки, доводиться ствердити, що вона була зручна й тактовна, але рівночасно достойна в тоні. Немає в ній нічого незгідного з почуттям національної чести українця. Томашівський сказав полякам у вічі ряд терпких істин, хоч одночасно критикував теж промахи української політики. Доповідь свідчила про громадянську мужність автора. Українська публічна опінія вороже реаґувала на спроби українсько-польського діялогу. На Томашівського накинулася українська преса (“Діло”, “Новий Час”), яка, до речі, невірно передала зміст його формулювань. (Власне для того, щоб спростувати ці перекручення, Томашівський опублікував повний текст доповіді). З перспективи часу ясно, що Томашівський мав певну концепцію української політики під Польщею, тоді як його галицькі противники керувалися переважно тільки емоційними відрухами. Ця концепція була консервативна в тому розумінні, що вона була леґалістична, а не революційна, та базувалася на вірі в потребу т. зв. органічної праці. Чи концепція Томашівського (яку сприйняв теж Назарук) була правильна по суті, чи вона відповідала об’єктивним інтересам української справи в тогочасних обставинах, це окреме питання, що переступає межі нашого дослідження. Також не будемо розглядати цікавих, але, звичайно, суперечливих історичних поглядів Томашівського про вплив польського чинника на диференціяцію східнього слов’янства та на національне відокремлення українців від росіян. Липинський, до речі, висловлював подібні міркування. Не виключена й можливість, що Томашівський, пропонуючи свою концепцію українсько-польського компромісу, міг мата при цьому якісь особисті цілі. Але зле чинили противники Томашівського, які, замість того, щоб поборювати його концепцію речевими арґументами, намагалися дискредитувати його особу. В цьому відношенні найбільше прогрішився таки Липинський, який пришивав старому товаришеві латку “хруня”, хоч не міг підкріпити своїх оскаржень конкретними доказами.
Не мавши листів ані інших свідчень Назарука з 1929 року, не знаємо, як він сприйняв атаку Липинського проти Томашівського. Він певне уважав, що ці напади посередньо спрямовані теж проти нього.
В 1928 році ширилися у Львові плітки, що Назарук у розмові з Монтрезором і Гладиловичем зробив Липинському закид у “спроневіренні грошей галицького уряду”. Відгомін цих чуток дійшов до Липинського на початку 1929 року. Він перебував тоді в австрійській місцевості Бадеґ біля Грацу, де з допомогою братів купив садибу. Схвильований Липинський звернувся за інформаціями до Гладиловича, який і подав їх у листі, що його Липинський одержав 12 березня 1929, отже майже рік після самої події[315].
Липинський попросив своїх приятелів, Адама Монтрезора та Людвика Сідлецького, бути його уповноваженими в цій справі й вони відвідали Назарука у Львові 11 жовтня 1929. Назарук запросив до участи в розмові свого редакційного товариша, Романа Гайдука. На запит Монтрезора й Сідлецького, Назарук розповів про грошову допомогу, яку в 1920-21 рр. Липинський отримував від еміґраційного галицького уряду, як зачет на написання огляду історії України. Якщо він, Назарук, згадав про цю справу у своєму невисланому листі до Липинського в минулому 1928 році, то сталося це тому, бо Липинський робив йому “алюзії на тлі небезінтересовности політичних діячів”. Для полагодження конфлікту Назарук запропонував обом уповноваженим “утворення мирового суду з людей відповідних віком і громадянським стажем, з тим, щоби для оцінки цілої справи предложені були в цілості, а не тільки в виїмках, оригінальні листи, які є в посіданню п. Липинського, а які до тої справи відносяться”. З розмови між Назаруком та Монтрезором і Сідлецьким списано протокол, примірник якого послано Липинському[316].
Пропонуючи утворення мирового суду, Назарук мабуть змагав до того, щоб спонукати Липинського перепросити його за образливі оскарження в “хапчивості” та “небезінтересовності”; тоді, певне, Назарук був би готовий відкликати свій закид. Але Липинський не хотів полагоди конфлікту шляхом взаємних уступок та обопільних перепросин. Тому він був глибоко розчарований поведінкою своїх представників. Він, очевидно, чекав, що вони Назарука засудять і оголосять про це відповідну заяву в пресі. Замість цього, вони прийняли вияснення Назарука та погодилися внести їх до протоколу. Липинський висловив своє незадоволення Монтрезорові й Сідлецькому листом від 16 жовтня, на якого вони відповіли 22 того ж місяця. У своєму листі Монтрезор і Сідлецький заперечили твердження Липинського, що вони переступили його інструкції[317].
315
В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930 р.” (АСЕДІЛ).
316
“Протокол, списаний у Львові дня 11 жовтня 1929 р.” підписаний О. Назаруком, Л. Сідлецьким, А. Монтрезором, Р. Гайдуком. Див. Додатки, ч. IV.
317
Лист А. Монтрезора і Л. Сідлецького до В. Липинського від 22 жовтня 1929. Див. Додатки, ч. V.