Тоді 11 листопада 1929 Липинський вислав Монтрезорові листа з проханням відчитати його Назарукові. Текст цього листа не зберігся, але він мусів бути такий образливий, що Монтрезор 15 грудня відмовився виконати доручення, посилаючися при цьому на добро самого Липинського[318]. Насувається висновок, що Адам Монтрезор і Людвик Сідлецький, старі приятелі і однодумці Липинського й, до речі, люди, що були йому соціяльно близькі своєю приналежністю до передреволюційної шляхетсько-землевласницької верстви, - по суті не солідаризувалися з ним у його конфлікті з Назаруком. Вони, очевидно, вважали вимоги Липинського за безпідставні, а цього не сказали йому тільки з пошани до його заслуг та щоб, кажучи словами Монтрезора, “не робити прикрости хворій людині”.
Не добившися своєї мети за допомогою посередників, Липинський рішився на пряму конфронтацію. Він написав довгого листа до Назарука, датованого 29 січня 1930. Слід мати на увазі, що кілька місяців раніше Липинський передав головство в Раді Присяжних УСХД гетьманові Скоропадському. Цей крок Липинський уважав своїм відходом від практичної політичної діяльности та керівництва гетьманським рухом. Свого листа до Назарука він вважав приватним.
Висилка цього листа збіглася часово ще з одним дрібним епізодом, який долив оливи до вогню у відносинах між Липинським і Назаруком. Під кінець 1929 року секретар Липинського, Ципріянович, з його доручення повідомив адміністрацію “Нової Зорі”, щоб вона стримала висилку газети Адміністрація відповіла, що Липинський має борг за отримування газети в минулому на суму чотирьох долярів. На це Ципріянович відписав, - треба думати, під диктат Липинського, - що той діставав “Нову Зорю” від редакції даром; якщо тепер вимагають від нього заплати, то це значить, що йому газету висилано в провокаційних цілях. Своєю чергою, адміністратор “Нової Зорі” в листі з 17 січня 1930, - який певне вийшов з-під пера Назарука, - ствердив, що Липинський газету таки передплачував, бо 1927 року вислав на передплату три доляри, а “закид у провокації міг зродитися хіба в людини, що сама зростала в атмосфері провокації”[319]. В листі до Назарука з 29 січня Липинський признав, що він “Нову Зорю” свого часу таки дійсно передплатив, а забув про це тому, бо тоді лежав смертельно хворий в санаторії. Цей жалюгідний інцидент не був би вартий уваги, якби не те, що він ілюструє взаємне озлоблення між Назаруком і Липинським у тому часі.
У своєму довгому листі з 29 січня 1930 Липинський присвятив найбільше місця, - приблизно половину цілого тексту на дванадцять сторінок машинового письма, - справі позики-допомоги, що її він у 1920-21 рр. отримував від уряду ЗУНР. Його довгі виводи можна підсумувати так: допомогу накидував Липинському сам Назарук; Липинський добровільно обіцяв написати огляд української історії; він не був при цьому зв’язаний означеним терміном; коли він пізніше хотів звернути позику, Назарук до цього не допустив. Отже чому тепер Назарук кривдить його свідомою клеветою, що він буцімто “спроневірив” гроші з публічних фондів?
Істотне значення мають ті частини листа, де Липинський намагається з’ясувати причини свого конфлікту з Назаруком:
“Накінець Ви довголітнім обміном думок зі мною давали мені багато моральної піддержки в моїй праці. Думаю, що і я не мало морально і політично допоміг Вам (...). Розійтись нам після того на віки, не вияснивши навіть дійсної причини розходження - було б, навіть як на українські відносини, варварством. Тому, і тільки тому, пишу до Вас цього листа...”[320].
Липинський нагадує, що приятель молодости Назарука, д-р Анзельм Мозлер (адвокат у Бучачі), казав йому: “Ви нестерпні, але я Вам вірю”. Назарук показував себе нестерпним теж у відношенні до нього, Липинського, але той вірив йому, хоч різні люди перестерігали його перед Назаруком. Тому Липинський хоче вірити й тепер, що Назарук накінець “опам’ятається” та “покаже добру сторону своєї душі”.
318
В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930 р.” (АСЕДІЛ).