“Якщо колинебудь існувала група, готова боротися проти непереборних, здавалось би, труднощів, то це була ОУН. Кілька тисяч недосвідчених і недостатньо виряджених молодих людей не тільки вирушили на схід, щоб замінити гігантський радянський апарат, але й наважилися кинути одночасно виклик сповидно непереможній німецькій воєнній машині. У світі, де боязкість перед обличчям наступу тиранії стала майже правилом, така хоробрість вирівнює багато вад” (стор. 283).
Іншим прикладом браку упередження з боку автора є його підхід до питання про “коляборацію” з німецьким окупантом. Був час, коли західні обсерватори були схильні засуджувати всіх “коляборантів”, як зрадників-“квіслінґів”. Безсумнівна заслуга книги Армстронґа в тому, що вона переконливо доводить, що багато з тих, які анґажувалися в леґальній громадській та культурній праці і займали адміністративні посади під час німецької окупації, - отже люди, що їх формально можна б визначити як “квіслінґів”, - насправді намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки на це дозволяли обставини.
Говорячи загально, українські національні сили діяли за часів німецької окупації у двох різних площинах. Однією з них була підпільна організаційна сітка і рух збройного спротиву, що його носієм стала Українська повстанська армія (УПА). Другою була леґальна громадська праця, що її допускала німецька влада. Нацистська окупаційна система ставила таку діяльність у надзвичайно хитку ситуацію. Для неї існували сякі-такі можливості тільки на тих землях, що не підлягали юрисдикції “Райхскомісаріяту України”. Але навіть там назверхній характер цієї роботи мусів бути неполітичний, - хоч у дійсності за нею завжди крилися політичні мотиви. Гідні пошани досягнення, що ними могли висвідчитися такі установи, як Український центральний комітет (УЦК) в Галичині, а на протилежному кінці української національної території Харківське міське управління, служить доказом того, що український національний рух, коли б тільки йому були дані мінімальні можливості, був спроможний стати будівною і порядкуючою силою.
Картина, що її дає Армстронґ, неповна, бо вона не бере під увагу третьої площини, що в ній були чинні українські сили; маємо на увазі український елемент у радянському таборі. Спочатку тільки випадок або збіг обставин вирішував, чи когось погнали на схід або чи пощастило якійсь людині вихопитися з-під евакуації, яка, згідно з пляном радянської влади, повинна була охопити всіх, що займали видатні позиції в адміністративному, господарському та культурному житті країни. Але вже після кількох місяців, коли виявилося справжнє обличчя німецької політики, зникли всякі мотиви для свідомого перебіжництва. Людина не мусіла бути комуністом, щоб прийти до переконання, що за даних обставин перемога комуністичної Росії менше зло для України, ніж перемога гітлерівської Німеччини. Серйозної української праці, яка провадилась у Москві та в Уфі, де знайшли тимчасове пристановище уряд, Академія наук та інші установи Української РСР, не можемо апріорно відкидати як комуністичне замилювання очей. З цього випливає, що об’єм цілої української проблеми і сукупність потенціяльних сил українського національного руху ширші, ніж це видно в обговорюваній книзі[345]. Досліджуючи соціяльну приналежність носіїв самостійницької ідеї на центральних і східніх землях України, Армстронґ знаходить між ними головне інтелектуалістів (науковців, письменників, учителів, журналістів), а також представників т. зв. “технічної інтеліґенції”; але він стверджує виразний брак людей з адміністраційним досвідом. Та чейже адміністратори української національности були включені у велику евакуацію на схід. А в німецькій настанові не було нічого, що могло б заспокоїти побоювання цих людей за їхню особисту безпеку або промовляти до їхніх українських патріотичних почувань, якщо прийняти, - як це ми ладні робити, - що такі почування існували серед частини української радянської бюрократії. Гітлер, ніде правди діти, добре подбав про те, щоб максимально полегшити Сталінові його завдання.
345
Бюрократична партійна верхівка УРСР стала за тему спеціяльної пізнішої монографії Армстронґа: