У розділі про підпілля та УПА помічаємо велику прогалину у використаних автором джерельних матеріялах. Він мав доступ до деяких українських леґальних пресових органів, що виходили за німецької окупації. Це була для нього ціла копальня інформацій про німецький режим і про різні громадські та культурні явища того часу. Але цілком природне, що ті часописи, які появлялися в умовах суворої цензури, ніяк не віддзеркалювали діяльности підпілля. Проте існувала одночасно і досить добре розбудована підпільна преса. Сьогодні комплекти цих публікацій зберігаються на Заході в деяких приватних збірках. Армстронґ використав лише кілька порізнених примірників підпільних видань, що, мабуть, випадково заблукали до його рук. Повніше притягнення цих матеріялів напевно зробило б розділ про підпілля та український “ліс” змістовнішим. Наприклад, автор не надає належного значення дуже помітним успіхам, що їх оунівські організатори досягли в Донбасі та в південних приморських містах, себто в найбільш індустріяльній та “космополітичній” частині України, що давніше відогравала в національному русі тільки побічну ролю.
Крім цього, праця Армстронґа не зовсім виконує те, що, здавалось би, пообіцяв її заголовок. Оскільки йдеться про події на території самої України, оповідь уривається вже 1944 роком, себто моментом повороту радянських військ, що сталося приблизно за рік до кінця війни. Останній розділ історичної частини має за свою тему розвиток відносин серед української громадськости в Німеччині, а не на самій Україні. Очевидно, ніхто не має права накидати авторові хронологічних меж його досліду. Але Армстронґова настанова може викликати в читача враження, ніби український рух опору негайно заламався з моментом закінчення німецької окупації. У дійсності було зовсім інакше. Вірулентність українського “лісу”, що вістря його боротьби відтоді звернулося виключно проти радянської влади, ще збільшилася в останній фазі війни, і бойові дії продовжувалися приблизно до 1950 року[346].
Наскільки рецензент може судити, в праці Армстронґа зустрічаються тільки дрібні фактичні помилки (неправильна передача деяких прізвищ, помилки у перекладі певних українських фраз тощо). Зате трапляються де-не-де неправильні історичні інтерпретації, головне у вступному розділі (“Виникнення націоналізму’’). З цього годі дивуватися, бо модерна українська історія ще у великій мірі не розоране поле, і автор позбавлений тут надійних дороговказів, якщо йдеться про трактування загального тла подій. Наприклад, обговорюючи польсько-українські відносини і польську меншинну політику з-перед 1939 року, Армстронґ переважно спирається на працю Реймонда Л. Бюелла “Польща - ключ Европи” (Raymond L. Buell, Poland Key to Europe, 3d ed., New-York, 1939). Але це тільки журналістичний звіт, і хоч він написаний талановито та об’єктивно, проте годі вважати його за вичерпний і задовільний з наукового погляду дослід.
Описуючи початки ОУН, Армстронґ каже м. ін. наступне: “Українські терористичні підпільні групи, що їх чинність розгорнулася наприкінці двадцятих та на початку тридцятих років, які вправлялися в замахах на польських державних достойників та радянських дипломатів, взорувалися на таких рухах, як російська “Народная воля” (стор. 22). На це можна зауважити, що хоч між старим російським революційним народництвом і недавнім українським революційним націоналізмом існують деякі незаперечні структурні і психологічні паралелі, проте наявність цих паралель пояснюється внутрішніми закономірностями, притаманними для всякого підпільного змовницького руху. Соціолог міг би тут, мабуть, легко назвати багато подібних явищ також з інших теренів (Італія, Ірляндія, балканські країни). Але не відповідає правді, що “інтегральний націоналізм”, який був активним у Західній Україні за міжвоєнної доби, свідомо наслідував приклад російських революційних організацій 1870-их років. Не зважаючи на те, що російське народництво черпало свої соки теж з українських провінцій імперії, воно не мало в тогочасній Галичині ніякого прямого відгуку. Український рух у Галичині діяв аж до 1914 року в рамах австрійської конституції. Він був наскрізь, аж до боязливости, леґалістичний, і очолювали його люди поміркованих поглядів, що відчували огиду до революційного насильства. “Інтегральний націоналізм”, що виник у 20-их роках, був зовсім новим явищем в українському житті, народженим з великих потрясень першої світової війни і програних визвольних змагань. Це був наслідок великих нездійснених надій і поразки, що з нею нація не хотіла погодитися. Врешті (це підкреслює теж Армстронґ), це була реакція на принизливий і гнобительський польський режим, що ставився до українців на їхній рідній землі як до громади другої категорії. Зразки, що на них орієнтувалася ОУН, були насправді не російські, а польські. Бажання вчитися з прикладу успішного суперника - природна річ. Юзеф Пілсудський, головний будівничий польської самостійности, почав свою політичну кар’єру як терорист. В середині Польської соціялістичної партії (ППС) він очолював окрему групу з терористичним завданням, т. зв. “Бойову організацію”. Після того, як він у 1926 році став квазідиктатором Польщі, країна була залита літературою, що прославляла його ранні подвиги. Ці писання жадібно читали в середовищі українських націоналістів. Це напевно полишило свою печать на обличчі українського націоналістичного руху, що саме тоді формувався. Рецензент знає з вірогідного джерела, що спогади Пілсудського про “експропріяцію” під Безданами в 1908 році (блискуче виконаний напад на поїзд, що перевозив гроші російського державного скарбу) належали до обов’язкової вишкільної лектури оунівського молодняку.
346
Автор виправив це занедбання у другому виданні своєї книги, яке включає новий, додатковий розділ - “Після війни”, що переважно присвячений українському підпільному рухові в 1945-50 роках. Не без інтересу буде процитувати авторову заключну думку: “Якщо взяти до уваги час тривання, географічний засяг та напругу дії, дуже ймовірно, що УПА є найважливішим досьогочасним прикладом насильного опору проти комуністичного панування” (стор. 300).