Наступний, третій період почався зі смертю Сталіна й триває до сьогодні[347]. Його можна стисло схарактеризувати як черговий поворот до відносного “лібералізму” й до політики поступок. Наша стаття присвячена висвітленню власне цього періоду. З’ясовуватимемо явища не так у хронологічному порядку, як радше в їхній логічній пов’язаності. Факти, що їх обговорюватимемо, самі собою загальновідомі. Отже, йдеться тут передусім про їхню правильну інтерпретацію, про схоплення сенсу, причин і правдоподібних наслідків нових заходів Кремлю в його українській політиці.
Поминаємо питання, чи й в якій мірі цей тактичний зворот був викликаний внутрішньою боротьбою серед комуністичної верхівки, а зокрема аферою Берії. Якщо прийняти гіпотезу, що закид, який був висунутий проти Берії, ніби у своїй боротьбі за владу він хотів спертися на відосередні тенденції неросійських народів, згідний з правдою — то постає враження, що тут уже назрівали процеси капітальної ваги, які в дальшому розвитку могли б допровадити до радикальної зміни усього розташування політичних сил у совєтській імперії. Але цей розвиток задушено в зародку. З другого боку, якщо навіть посталінський “новий курс” у відношенні до України був дійсно започаткований Берією, то його падіння щоправда замкнуло цей курс у звуженому річищі, але його не зліквідувало. Хоч поступки, зроблені Україні, залишаються скромними, проте сам факт заіснування “нового курсу” не підлягає сумніву. Розглядаючи дійсність на тлі ще зовсім свіжих спогадів про недавній сталінський режим, не можемо не бачити ряду зовсім виразних змін.
ПРОЯВИ НОВОГО КУРСУ
За найбільшу новість, у порівнянні з передвоєнними й першими повоєнними роками, треба вважати обставину, що керівні посади в Україні опинилися переважно в руках місцевих людей. З преси можна дізнатися про персональний склад республіканського уряду, Центрального Комітету КПУ, Верховної Ради УРСР, а також про прізвища секретарів обкомів, Директорів важливіших підприємств і репрезентативних культурних діячів. На жаль, маємо тільки небагато особистих даних про цих людей, але навіть із звучання їхніх прізвищ можна судити, що в більшості випадків ідеться про природних українців. Ще напередодні війни росіяни творили 65% в центральних державних і партійних установах УРСР; сьогодні це відношення відвернене: українці становлять 62%, а члени інших національностей, переважно росіяни, - 38%. Ключові позиції секретарів обкомів обсаджені українцями на 72%. (Для орієнтації можна додати, що українці творять 75-80% усього населення УРСР).
Новий курс знайшов свій символічний вислів у тому, що після відкликання останнього сталінського сатрапа, Мельнікова, якому закинено “ухил від принципів ленінської національної політики”, першим секретарем ЦК КПУ став українець Кириченко. Це перший випадок за все тридцятип’ятилітнє існування Радянської України, що найвище становище в республіці довірено автохтонові.
За останні два роки переведено досить помітну реорганізацію адміністративно-господарської структури СРСР в напрямі її частинної децентралізації. Ряд міністерств, - такі, як вугільної промисловости, чорної металюрґії, пошти, вищої освіти, культури, - перемінено із “всесоюзних” на “союзно-республіканські”. Не підлягає сумніву, що компетенції української радянської бюрократії поважно збільшилися в господарській та культурній галузях.
Рівночасно зросла й питома вага українського елементу у всесоюзному маштабі. Від 1953 року Кириченко належить до Президії КПРС. Під цю пору у склад всесоюзного уряду входить щонайменше десять колишніх міністрів УРСР, перенесених на працю до центральних установ у Москві. Серед одинадцяти нових маршалів Радянського Союзу, призначених у квітні 1955 року, п’ять, здається, українського походження. Американська преса нещодавно присвятила багато уваги гостині радянської хліборобської делегації в стейті Айова. Але ці “росіяни”, як про них писали, переважно були українцями, починаючи від голови делеґації Мацкевича, міністра хліборобства СРСР.
Можна догадуватися, що інтенсивніша участь українців у партійному й державному апараті спричинилася до ослаблення масового протиукраїнського терору. Не зважаючи на те, що пропаґандивні кампанії проти т. зв. “буржуазного націоналізму” не припиняються, не було в останніх роках повторення тих масакр, що ними так трагічно позначилися в історії України 1930-ті роки. Гідне уваги, що різні письменники, учені й інші культурні робітники, що їм ще недавно робили прилюдні закиди в “націоналістичному ухилі”, могли викрутитися “самокритикою” й залишилися при житті, а навіть на своїх попередніх становищах У тридцятих роках такі пресові атаки й доноси служили, як правило, прологом до фізичної ліквідації.