Можна передбачити, що політика Кремлю супроти України буде мати деякий обмежений успіх. Перехід до урбаністично-індустріяльного способу життя призводить серед усіх народів, також у західньому світі, до нівеляції побуту, до затирання поодиноких рис етнічної окремішности. Але, не зважаючи на це, нації залишаються собою. Французи залишаються французами, німці - німцями і т. д. Нема ніякої ознаки, щоб навіть малі народи, скажім - норвежці або португальці, збиралися на смерть. Навпаки, ми бачимо могутній рух до відродження серед народів Азії, а навіть до усамостійнення примітивних народів Африки. Чи Радянський Союз буде спроможний протиставитися цій універсальній тенденції сучасного світу? Також правдою є, що на Україні, подібно як серед інших неросійських частин Радянського Союзу, шириться знання російської мови. Але ще Володимир Антонович, у часи найбільшого русифікаційного натиску доби Олександра III, казав, що українці не перестали б бути відрубною від росіян нацією навіть тоді, коли б поспіль прийняли російську мову. Пригадаймо Ірляндію, що не стала англійською, хоч загубила свою предківську мову. Цим я не роблю прогнози, що українській мові грозить доля ґельської. Тільки я хотів підкреслити, що факт двомовности українських міст не повинен нас надмірно турбувати, хоч, на довшу мету, цього стану не можна вважати за нормальний.
Усе вказує на те, що боротьба за майбутність української нації, заки вона вирине знову у відкритих політичних формах, буде точитися головне у духовій площині. Режим прямує до того, щоб українську культуру звести до рівня провінційного різновиду російської культури та перевиховати українське громадянство в дусі офіційної ідеології. Але український духовий спротив виростає з глибоких емоціональних і інтелектуальних коренів. Цей духовий спротив, з одного боку, зручно використовує ті можливості леґальної праці, що їх дає радянська система у своєму сучасному “ліберальному” виданні, а, з другого боку, має теж вироблену методу нелеґальних дій; маю на увазі не підпільні, змовницькі організації, але розгалужену сітку особистих контактів, що служить для поширювання інформацій та вироблювання певної загальної опінії. Багато ознак свідчить про те, з якою наполегливістю українська інтелектуальна еліта працює над тим, щоб рідний культурний процес, всупереч усім труднощам, підняти понад рівень “провансальства” та наблизити до духової суверенности. В цьому напрямі здобуто за останні роки ряд конкретних досягнень, хоч теж ще страшенно багато залишається до зроблення[349]. Велика й відповідальна функція спадає тут на українську діяспору в західньому світі, яка своєю діяльністю безперечно стимулює духовий спротив підсовєтських земляків.
Звертає увагу, що хоч підрадянське українство може почванитися цілим рядом здобутків в адміністративно-господарській та культурній ділянках, що їх воно досягло за дев’ять років, що проминули від смерти Сталіна, воно за той час не виступало з одвертими політичними постулятами; на це останнє були тільки де-не-де натяки, в менш чи більш завуальованій формі. Це можна, мабуть, пояснити не тільки тим, що радянська дійсність не дає трибун для відкритих політичних виступів, але також і тим, що українські патріотичні кола, навчені гіркою сталінською школою, стараються бути обережними й не хочуть передчасно провокувати Москву. За перші роки зусилля були спрямовані передусім на те, щоб загоїти рани, що їх на тілі нації залишив сталінський період. З часом зачали на порядок дня виходити інші, нові завдання. Можна передбачити, що якщо той процес відбудови й розбудови продовжуватиметься ще декілька років, він неодмінно вступить у фазу, коли він оформиться в політичні домагання. Ці постуляти, за всією правдоподібністю, йтимуть по лінії “націонал-комунізму”; не тому, очевидно, що комуністичні ідеї по своїй суті близькі й дорогі українському народові, але тому, що політика мусить виходити від певних конкретних даних В умовах комуністичного бльоку реальним вихідним пунктом для української політики є існування “Української Радянської Соціялістичної Республіки”, яка в теорії є організмом з правами суверенної держави та в практиці втішається куцою адміністративною й культурною автономією. Українські патріоти не будуть, мабуть, схильні ставити, на перший час, під сумнів основ радянського устрою, але радше бити-муть на те, щоб для української республіки здобути статус аналогічний до того, що його посідають т. зв. сателітні держави.
349
Як приклад наявного серйозного занедбання в українському підрадянському культурному процесі згадаймо про справу перекладів з світових літератур. Дещо в цьому напрямі, очевидно, робиться. Мені доводилося мати в руках високоцінні з мистецького погляду, нові переклади з Арістофана, Данте, Ґете, Словацького... Але такі речі появляються на Радянській Україні тільки спорадично та малими накладами, вони напевно не мають масового розповсюдження. Не видно, щоб на Україні провадилася систематична видавнича політика в області перекладної літератури, аналогічна до тієї, що як-не-як провадиться в області публікації української клясики. Інтеліґентний загал, що не володіє західними мовами та не має доступу до закордонної книги, ознайомлюється з світовими літературами, давніми та сучасними, переважно тільки крізь призму російських перекладів. Існує пекуча потреба в тому, щоб на Україні постало спеціяльне видавництво, що випускало б світову клясику у зразкових перекладах і масовим тиражем. У Росії це важливе культурницьке завдання почесно виконувало в 1930-х роках, включно з найчорнішими днями єжовщини, ленінградське видавництво “Академія”. Можна б вказати на ряд інших подібних прогалин в українському культурному процесі. Правда, хтось міг би сказати, що ці недостачі спричинені свідомими настановами режиму, так що тут українці нічого не можуть змінити. Нема сумніву, що загальна політика режиму спрямована на те, щоб знизити рівень українського культурного життя та по змозі звузити його річище, як вступ для майбутнього “злиття націй”. Але цим не можна пояснювати, чи пак виправдувати, всіх українських недотягнень. Бо досвід показує, що режим, зокрема у своїй сучасній “ліберальній” фазі, інколи йде на поступки, коли зустрічається з сильними вимогами з боку громадськости. Можливо, що ми, які ці речі спостерігаємо з далекого закордоння, помиляємося, але часами постає в нас враження, що такі чи інші прогалини в українському підрадянському культурному процесі спричинені не тим, що в даних конкретних справах існує пряме “вето” Кремлю, але тому, що за дані справи нема кому на Україні постояти... Ми не сміємо забувати, що елементи провінційности, епігонства, вульґарної “просвітянщини” існували в дореволюційній українській духовості й вони теж помітні на еміґрації. І треба собі здавати справу, що власне цей рідний примітивізм є головним українським союзником Москви, навіть коли він, як це часто бачимо на еміґрації, виступає в гурапатріотичних шатах. Бо в зударі з таким підступним противником, як російська комуністична система, може виграти тільки таке українство, що озброєне “зміїною мудрістю” та вигостреним інтелектом. Власне такої інтелектуальної рафінованости (в англійській мові на це існує вислів “софістикація”) часто бракувало в українських визвольних рухах.