Нема сумніву, що українська національна ідея переживає глибоку кризу. Про це ясно говорять такі факти, як несамовите нищення провідних українських людей, що єдині можуть бути її реальними носіями, а далі податливість широких кіл на ворожі суґестії, що має найрізнородніші ступені й відтіні.
Дідичні біологічні прикмети передаються своїм власним порядком, зі своєрідним “автоматизмом”; духові вартості вимагають завжди творчих зусиль особистости. Мову треба кожному вивчати й плекати, звичаї зберігати, вірування поглиблювати, правопорядок реалізувати, культуру та громадську традицію продовжувати, ідеали новим вогнем насичувати й від ворожих сил захищати. І національна свідомість жива лише годі, коли є кому її усвідомлювати, нею жити та її розбудовувати. Звичайно думають, що вистачить бути “національно свідомим”, а все інше прийде “само”. У висліді маємо багато “свідомих”, свідомість яких ніколи не може піднестися понад найпримітивніший ступінь. Це так само, як багато людей не може вийти поза приблідле, закостеніле знання шкільної лавки, хоч вони є звичайно переконані, що “багато” знають. Тому не можемо надто пишатися “національною свідомістю” нашого суспільства. Що ми робимо для того, щоб її розвинути, виплекати, зміцнити через повне використання традиційного духового добра й ублагороднити через конфронтацію з надбаннями мислі всього культурного світу? Годі дивуватися, що вона інколи виявляється така квола в зударах з могутніми чужими ідеологіями. Тут розгортається величезне поле праці для української інтеліґенції.
Ми дійшли до останньої точки наших розважань. Читач може питати: невже вільно говорити весь час про інтеліґенцію, як про верству із спеціяльними завданнями? Це ж виглядає на якийсь “клясовий сепаратизм”, що вдаряє по єдності нації. Відповідь дуже проста: нація не є сумою одиниць, але поєднанням живих громад, родин, кляс в одній спільноті вищого порядку. Для громадянина немає більш пекучого завдання, як зусилля над упорядкуванням свого безпосереднього суспільного середовища.{75} Тільки якщо українська інтеліґенція спроможеться на те, щоб піднести себе до належного рівня у своїй власній специфічній сфері, зуміє вона успішно виконувати свою службу супроти цілої нації.
В ОБОРОНІ ІНТЕЛЕКТУ{76}
ПРО СПРАВУ ІГОРЯ КОСТЕЦЬКОГО Й ТЕ, ЩО НАВКОЛО
У числі “Сучасности” за січень 1967 року появилася передова стаття п. н. “На порозі сьомого року”, підписана редакцією й видавництвом, що її, отже, слід розглядати як офіційну деклярацію керівництва журнала. Основна частина передової була спрямована проти відомого письменника й літературного критика Ігоря Костецького{77}. Його обвинувачено в тому, що у двох своїх статтях, які кілька місяців раніше були надруковані на сторінках цієї ж “Сучасности”, він пропаґував т. зв. “двомовність” в українській літературі та порівняв комунізм із християнством[354].
Передова “На порозі сьомого року” створила своєрідну малу сенсацію в культурних і політичних колах української еміґрації та стала приводом для багатьох балачок, пліток і суперечливих тлумачень. Але, як це в нас звичайно водиться, “афера Костецького” не була винесена на форум дискусії, а згодом почала припадати пилом забуття.
Якщо я тепер повертаюся до цього епізоду, то не на те, щоб роздмухувати конфлікти вчорашнього дня, але тому, що вважаю, що дана справа мала свій принциповий бік, який зберігає актуальність на сьогодні та посідає тривале значення. Це проблема інтелектуальної свободи, точніше - свободи думки й слова та її місця і функції в суспільному та культурному житті, зокрема в житті української спільнот. Цій капітальній проблемі присвячена ця стаття, а “афера Костецького” послужить нам як вихідна точка дискусії.
Докладний розгляд закидів, що їх поставлено Костецькому в передовій “Сучасности” з січня 1967 року, не лежить у пляні моєї нинішньої теми. Тому обмежуюся тут кількома конечними зауваженнями. Я не гадаю, що Костецький допустився якогось жахливого блюзнірства, порівнявши між собою деякі аспекти християнства й комунізму. Твердження, що комунізм становить “секуляризовану релігію” та що комуністична партія подекуди нагадує релігійну секту або орден - стало майже трафаретним у сучасній соціологічній літературі Заходу. Також докладне ознайомлення з текстом статтей Костецького не переконує мене в тому, щоб він, як це йому закидають, “заохочував українських письменників на рідних землях, щоб вони писали російською мовою”. Такого я ніде в Костецького не знайшов! Зате відповідає правді, що він висловив про справу українсько-російських мовних відношень певні погляди, що їх ніяк не можна визнати за фортунні та які не можуть не викликати серйозних застережень.
354
Див. Ігор Костецький,