Загально відомо, що наша еміґраційна преса (за рідкими винятками) не розбуджує, а, навпаки, заглушує вільну дискусію. У цій пресі обмаль фактичної інформації та серйозного обміну думок, але зате її сторінки залиті нудною патріотичною мораліною. На всяких з’їздах, конференціях, мітинґах та інших громадських влаштуваннях неподільно панує примітивне пустомельство. Кожний проблиск вільної, критичної думки, що відхиляється від канонів обрядового патріотизму, зустрічають вороже, а її носіїв намагаються очорнити, зацькувати й ізолювати від ширшої громади.
Особливо прикре враження справляє, коли до походу проте інтелектуальної свободи приєднуються наукові установи, навіть із заслуженим у минулому іменем. Прикладом цього може служити документ з чудернацькою назвою “Засади співпраці в управі Американського НТШ, прийнятий 15 лютого 1969 року управою Наукового Товариства ім. Шевченка в США. Оті “Засади співпраці” являють собою своєрідний кодекс поведінки, який, згідно з волею авторів, повинен зобов’язувати не тільки членів їхньої організації, але взагалі всіх українських науковців в Америці чи, може, навіть у цілому західньому світі. Як головне завдання ставиться українським науковцям обов’язкову “боротьбу проти Москви”, що у практиці не може означати нічого іншого, як зведення науки до рівня простацького політиканства. Поряд з цим, “Засади” включають злобні інсинуації на адресу тих українських працівників науки, які не хочуть піддаватися диктатові самозванчих арбітрів громадської моралі; їм пришивають “пропаґанду неохвильовізму та націонал-комунізму”. Згідно з газетним повідомленням, текст цього ґротескового документу управа Американського НТШ ухвалила “одноголосно”. Честь членства НТША врятувала одна людина - д-р Данило Богачевський{79}, що осмілився прилюдно запротестувати проти цієї спроби нав’язати українській “вільній” (так!) науці примусовий політичний конформізм: “Цими своїми ідеологічно-політичними засадами та напрямними управа НТШ заходить у конфлікт з вимогами та завданнями науки. Бож найважливішою, а то й найвищою ціллю науки є дослідження об’єктивної правди. В цьому змаганні до правди науці не можна накидувати ні метод, ні правил, ні напрямних”[359]. Не зважаючи на часті посилання на славні традиції установи, “Засади співпраці” - якщо їх взагалі розглядати серйозно, а не гумористично, - повнотою заперечують дух і стиль праці, що панували в Науковому Товаристві ім. Шевченка в ті часи, коли воно було справді науковим і коли його очолювали учені й громадяни формату Грушевського, Франка і Гнатюка.
Речники офіційних кіл української еміґрації залюбки протестують проти обмежень, що їх українське духове життя зазнає на Радянщині, та проти переслідувань українських письменників та науковців комуністичною владою. Такі протести нічого не коштують, на них можна навіть збивати політичний капітал. Але уявім собі на хвилину, що сталося б, коли б котрийсь з підрадянських вільнодумців опинився між нами на еміґрації. Можна здогадуватися, що йому не було б трудно знайти спільну мову з еміґраційними інтелектуалістами-вільнодумцями та т. зв. “реалітетниками”{80}. Зате можна закладатися, що в системі еміґраційного естаблішменту для нього не знайшлося б місця. Бо “вільний розум, совість віку” ненависний еміґраційним бонзам не менше, ніж совєтським бюрократам. Ці й ті однаково поборюють кожного, хто осмілюється мислити незалежно і хто має громадянський хребет. Різниця між ними тільки в тому, що перші, не маючи сьогодні у своєму розпорядженні засобів фізичного терору, намагаються задушити вільний розум методами “морального терору” (за визначенням М. Добрянського). Але неможливо рівночасно відстоювати інтелектуальну свободу для Радянської України та її обмежувати й затискувати у власному середовищі. Це протиріччя тяжить над усім громадським і культурним життям української діяспорної спільноти, засуджуючи її змагання на безплідність. Бо при пануванні авторитарної системи у внутрішньому житті еміґраційної громадськости її акції, спрямовані проти режиму комуністичної диктатури на Україні залишаються самообманом і лицемірством.
СПАДЩИНА ТОТАЛІТАРНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Українські еміґранти часто нарікають на те, що світ нас “не визнає”, що наші спроби популяризувати українську справу зустрічають порівняно дуже слабий відгомін. Ми схильні пояснювати це незрозумілим засліпленням західнього світу абож впливами різних ворожих до України сил. Не можна заперечити, що в західніх країнах існують чинники, які зацікавлені в тому, щоб дискредитувати українські визвольні змагання. Проте дуже корисно бути свідомим того, як ми самі виглядаємо в очах сторонніх обсерваторів, а цього питання ми звичайно собі не ставимо. Так, наприклад, у рецензії на англійський переклад книги Вячеслава Чорновола, що появилася у престижному лондонському часописі “Times Literary Supplement” читаємо: “Український націоналізм у минулому пов’язувався з усім, що в країні було найбільш реакційного, фашистського, пронацистського, протиросійського, протипольського й антисемітського”[360]. Хтось міг би подумати, що ці слова вийшли з-під пера людини, що має якісь особисті упередження до українців. Алеж бо далі в рецензії говориться з великою прихильністю про Чорноволові матеріяли та про сучасний інтелектуальний фермент на Україні. Згадуючи про “український націоналізм”, рецензент, звичайно, не мав на думці одноіменної партії; він ужив цього поняття в англійському значенні слова, себто як синонім національно-визвольного руху. Дана характеристика “українського націоналізму” історично невірна, якщо прийняти до уваги демократичне обличчя дореволюційного українства та нашої державности 1917-21 років. Але, з другого боку, годі заперечити, що приблизно від 1930-их років, в позарадянському українському світі верховодять сили, які на чужоземних обсерваторів мусять справляти саме таке враження, що знайшло вираз у наведеній цитаті. Це ті сили - більш ніж будь-яка ворожа пропаґанда наших національних противників - витворюють про нас відповідну опінію в світі.
359
Текст “Засад співпраці” поміщений у щоденнику