Але все це належить до минувшини вже чвертьстолітньої давности Кращі сили націоналістичного руху загинули в боротьбі на рідних землях. З тих, що пішли на еміґрацію, велика частина відійшла від активного політичного життя. Ще інші пережили ідейну еволюцію, що вивела їх поза межі традиційної націоналістичної ідеології. Це стосується в першу чергу мислячих елементів руху, що не могли примиритися з обскурантизмом вождів. Силою обставин колишні революціонери почали обростати салом і перетворюватися на американських і канадських міщухів, а з націоналістичної революційности залишилася тільки “революційна”... фраза.
Таким чином теперішні еміґраційні націоналістичні фракції являють собою тільки мізерні відпадки колишнього крайового руху, який, не зважаючи на трагічні його вади, міг імпонувати енергією й ідейним напруженням. Ці два етапи в розвитку націоналізму стоять один до одного приблизно в такому відношенні, як свіжо зварена кава до кавової гущі; остання ще зберігає запах кави, але користи з неї нема ніякої.
Як показує досвід історії, високе покликання еміґрацій полягало в тому, що вони плекали та згодом повертали своїм народам духові вартості, що їх у даних обставинах годі було розвивати в себе дома. Але передумова цього - еміґраційна громадськість мусить бути духово жива й не сміє ізолювати себе ідейно ані від чужоземного оточення, ані від процесів, що відбуваються на батьківщині. Якщо ця передумова не дотримана, еміґрація перетворюється на музей курйозів, де, немов у спиртових банках, штучно законсервовано різні суспільно-ідейні покручі. Так, наприклад, в Америці доживають віку недобитки галицько-лемківського москвофільства й закарпатського мадяронства, що по них на Україні вже й слід заник. Щось подібне може статися з незреформованими відламами націоналістичного руху, які й досі верховодять в українському еміґраційному світі, дарма що їх настанови перебувають у повному непогодженні так з ідейними заложеннями демократичного західнього світу, як і з тенденціями духового розвитку на Україні Всі приступні інформації засвідчують, що сучасний національний опір в УРСР поєднується з інтелектуальним вільнодумством. Відомий американський совєтолог Джон Армстронґ у рецензії на англійський переклад книги Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” зауважив, що хоч дана праця була написана однією особою, проте за нею стоїть, мабуть, збірне зусилля цілого гурту людей, що впродовж довшого часу мусіли збирати стосовні матеріяли та обмінюватися думками. Армстронґ продовжує: “Якщо ця гіпотеза правильна, це вказує на існування серед українських інтелектуалістів надзвичайно софістикованої й ерудованої опозиції до радянської політики”[361]. Вождям українського еміґраційного естаблішменту - рідним братам по духу радянських бюрократів-мракобісів - ще ніхто не міг закидати софістикації й ерудиції!
Тут напрошується одне зауваження. Об’єктивна історична ситуація міжвоєнної доби склалася так, що виникнення екстремістського націоналістичного руху серед українського народу поза кордонами СРСР було в той час річчю неминучою. Але є підстави думати, що націоналізм міг би був вилитися в інші, більш позитивні форми, якби він зустрічав послідовну ідейну й політичну протидію з боку Демократичного табору. Провідний націоналістичний прошарок у Галичині, що складався в 1930-их роках переважно з людей студентського віку, ще був тоді духово пластичний. Націоналісти, не зважаючи на молодечу задиркуватість, були схильні прислухатися до голосу старших громадян, якщо останні мали щось істотного сказати. Доводиться ствердити, що демократичний табір - що його політично репрезентували дві традиційні партії, Націонал-демократична й Радикальна, - не витримав конфронтації з націоналізмом. Надмірно швидке поширення націоналістичного руху - яке обтяжило його непосильною відповідальністю, - було наслідком не тільки його власного безперечного динамізму, але також внутрішньої кризи української демократії. Про це треба пам’ятати, коли ми сьогодні критикуємо хиби й помилки націоналізму. Відповідальність за них несуть не тільки одні націоналісти.