Недостатня підтримка з боку місцевих інтелектуальних кіл була однією з причин, чому не встояла козацька державність. А культурні діячі києво-могилянського осередку потроху розпорошилися по просторах імперії, затрачуючи при цьому свою власну національну тотожність. Обставини склалися так, що києво-могилянська традиція не лягла в основу дальшого духового розвитку української нації. Це цінне надбання було нами в великій мірі фактично втрачене[364].
Таким чином 19 століття застало Україну, зведену до рівня етнічної маси, а українську культуру до рівня народної селянської культури. Ми не сміємо обезцінювати нашої народної культури: усної словесности, пісенности, декоративного мистецтва тощо. Тут крилися автентичні естетичні й етичні вартості. Але ясно, що народна культура була безсила перед обличчям складних проблем модерного світу, які вимагають застосування раціональних метод. Історія українського народу не витворила в ньому міцних традицій раціонального мислення. Ця недостача засуджувала народ до ролі пасивного субстрату, що його соками годувалися чужі, панівні державні й культурні організми.
Щойно на цьому історичному тлі можемо повнотою усвідомити собі безсмертну заслугу наших “просвітителів” другої половини 19-початку 20 ст.: Костомарова, Куліша, Антоновича, Драгоманова, Франка, Грушевського і плеяди їхніх співробітників і послідовників. Вони намагалися обґрунтувати українське національне відродження на підвалинах наукового пізнання та раціональної, критичної мислі. При цьому не має значення, що чимало їхніх поглядів може нам здаватися, з нашої сучасної перспективи, перестарілими чи помилковими. Те, що мало найбільше значення, - це була сама метода: їхній “раціоналізм”. Народ, що його історична недоля звела до рівня неграмотної селянської маси, почав відрощувати свій мозок, іншими словами, почав з етносу перетворюватися на модерну націю. Без велетенської інтелектуальної підготовної праці, проведеної нашими просвітителями, не було б можливе “чудо” 1917 року та відновлення української державности.
Революційні роки розбурхали та інтенсифікували українську національну свідомість; але утрата свіжо відзисканої самостійности викликала ідейну кризу. В 1920-их і 1930-их роках на порядку дня стояла (принаймні коли говорити про позарадянський український світ) справа критичного перегляду спадщини попередньої, просвітительської доби, перетравлення досвіду визвольних змагань і усвідомлення причин упадку української держави. Вячеслав Липинський дав у своїх писаннях приклад того, як могла виглядати така критика, що, бувши навіть дуже суворою, при цьому завжди залишалася речевою й через це будуючою. Липинський дав глибоку діягнозу слабостей української демократії дореволюційного й революційного часу: наша демократія мислила категоріями не влади, а перманентної опозиції до влади. Липинський був ідейним противником демократії, але з його творів демократ може багато дечого навчитися.
Молодий у той час націоналістичний рух теж виріс на критиці нашої демократії. Після поразки визвольних змагань така реакція була зовсім закономірна. Але націоналізм пішов при цьому не шляхом вношення потрібних корективів у духовий доробок попередників, але його безпардонного руйнування[365]. Всупереч заповітам наших просвітителів, які наголошували потребу раціонального пізнання, націоналістичний рух плекав культ “сліпого чину”, “іраціонального хотіння”. Націоналізм виховував своїх послідовників у дусі засадничої підозрілости щодо критичного мислення та вільної дискусії, які кваліфікувалися як розкладові явища, що ослаблюють революційний активізм. Величезна шкода від цієї проповіді іраціоналізму полягала в тому, що вона йшла по лінії традиційних слабостей української духовости, вона падала на сприятливий для неї суспільний ґрунт, який і так ніколи не грішив культурою інтелекту.
ДМИТРО ДОНЦОВ - ПРОРОК ІРАЦІОНАЛІЗМУ ТА ВОЛЮНТАРИЗМУ
Тут варто зупинитися на постаті Дмитра Донцова{81} - публіциста, що мав великий, подекуди вирішальний вплив на формування ідейного обличчя націоналістичного руху. У розвитку Донцова слід відрізнити два етапи, розділені появою книги “Націоналізм” у 1926 році. До групи його ранніх писань можна зарахувати такі праці: “Модерне москвофільство” (1913) - дотепна критика української інтеліґенції; нарис “Українська державна думка і Европа” (1919), що його можна поставити поруч з рівночасною, але глибшою й соліднішою студією Юліяна Охримовича про розвиток української національно-політичної думки{82}; “Підстави нашої політики” (1921) - апологія концепції українсько-польського союзу, спрямованого проти Росії; есей про Лесю Українку (1922), що про нього прихильно висловився такий майстер літературної критики, як Микола Зеров. Усі ці писання (незалежно від того, як оцінювати поодинокі висловлені в них погляди) свідчать про те, що Донцов тоді ще умів думати й цим самим міг стимулювати думання українського суспільства.
364
Відрадне явище в культурному житті радянської України останнього часу - зростання зацікавлення духовою спадщиною 17-18 ст. Згідно з повідомленнями, готу-ються до друку нові видання козацьких літописів та інших літературних пам’ятників тієї доби. Ведуться досліди над збереженими в рукописах курсами філософії, що їх читали в Києво-Могилянській академії. Ці зусилля - крок у напрямі до відновлення континуїтету в нашій обламаній та фраґментарній культурній традиції.
365
Яскравий приклад цього - погромницьке ставлення до найбільшого українського дореволюційного політичного мислителя Михайла Драгоманова. Головний націоналістичний “експерт” у цій справі Михайло Мухин договорився до того, що назвав Драгоманова “законним спадкоємцем Петра I”! (М. Мухин,