Ці твердження не означають обезцінення несвідомих чинників у людській психіці. Навпаки, навіть у людей з високорозвиненою свідомістю більшість психічних актів, зокрема тих, що зв’язані з рутиною щоденного життя, залишається автоматизовано-інстинктовою. Односторонній розвиток свідомости, при непевності інстинктових відрухів, може приводити до паралічу волі, що відомий під назвою “гамлетизму”. Проте, це не міняє основного твердження: свідомість становить трансформатор, що перетворює примітивну психічну енергію на волю. Таким чином феномен волі завжди включає елемент раціональної рефлексії, морального рішення, вільного вибору між альтернативами. Потенціял свідомости (і цим самим вольовости) заложений у людській природі, але реалізація цього потенціялу - пізній плід у розвитку людства та індивіда. Як указує грецький міт про муки Прометея, що викрав вогонь з неба, та біблійний міт про муки прародителів, які навчилися розпізнавати добро і зло, - здобуття свідомости окуплене ціною терпіння, яке становить невід’ємний атрибут морального конфлікту. Разом з цим саме свідомість є божественною “іскрою Прометея”, що робить людину в повному значенні слова: істотою, обдарованою розумом, сумлінням, відповідальністю та вільною волею.
Повертаючися до Донцова, доводиться сказати, що головна помилка його волюнтаристичного вчення в тому, що в ньому затерта різниця між свідомо й несвідомо обумовленими проявами психічної енергії. Те, що важить для Донцова: аби психічна енергія проявлялася з великою силою та ще й по змозі “вибухово”. Він любується у драматичних, навіть мелодраматичних ефектах; зате наполегливі зусилля волі, якщо їх зовнішні форми не такі подібні до фоєрверків, йому не імпонують. Згідно з Донцовим, “головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими в хвості йдуть мотиви” (стор. 223). Суттю донцовського розуміння вольовости є непогамована емоційність - “воля до життя, без санкцій, без оправдання, без умотивування” (стор. 228). Але поскільки раціональна та етична свідомість людини обмежує буяння емоцій - ця свідомість Донцову антипатична. Де й є причина донцовського програмового іраціоналізму та аморалізму. В одному місці, не без несвідомого комізму, Донцов пропонує як приклад вольовости “чистий рефлекс бойового півня, який у присутності іншого [півня]... їжиться, готовий до бою” (стор. 230). Але закукурічений півень з його “чистими рефлексами” звичайно служить за символ не сильної волі, але дурноти!
На цьому місці кілька слів критики. Чи людина, що перебуває в полоні своїх афектів і пристрастей та, гнана ними, виявляє велику енергію, складає цим докази своєї сильної волі? Відомо, що наркомани, щоб заспокоїти своє непереборне прагнення, не раз доконують чудес винахідливості, не зупиняючися перед злочинами. Чи назвемо таку поведінку вольовою? Цей приклад, може, здаватиметься надто крайній, хоч він логічно зовсім вміщається в донцовську концепцію волюнтаризму. Але не мусимо йти так далеко. Щоденне життя раз-у-раз дає багато прикладів непогамованої емоційности: “бабської” гістерії, дитячої чи сенільної впертости, вибухів нерозумного гніву, відрухів заздрости й амбіції, проявів дурної хапливости, жадоби влади (яку Донцов захвалює як якусь особливу чесноту!) та когутячої аґресивности. Чи піддаватися таким “бажанням, афектам і пристрастям” означає доводити силу волі? Всупереч Донцову, ми дотримуємося погляду, що критерієм вольовости є не сліпа емоційність, але, навпаки, здатність підкорити емоції контролеві свідомости, з її раціональними та етичними вимогами.
Політична концепція Донцова зовсім послідовно випливає з його теоретичних засновків. На його думку, “власне недорозвинення “емотивного” первня було причиною наших останніх катастроф”, себто поразки визвольних змагань 1917-20 років (стор. 302). Як засіб для скріплення вольовости українського суспільства, він радить “розпалювати до білого емотивність” (стор. 303) та плекати “новий національний ерос” (стор. 312 і наст.). У прямій відповіді на ці донцовські тези Липинський написав зараз таки після виходу “Націоналізму”: “Де тільки Ви - інтеліґенти українські, що в гріхах молодости загубили всі свої еротичні здатності, - думаєте, що “ерос” може творитися книжками. Наш народ чорноземний “еросу” і “фанатизму” має аж занадто, забагато. Його “ерос” Ви вже досвідчили недавно на власній шкірі. Але, досвідом не научені, знов махаєте йому перед очима, тепер вже на націоналізм перефарбованими, революційними хустками”[368].