1. Найбільш ефективна допомога, що її можемо дати Україні -це закріплення й розбудова повноцінного українського суспільного й культурного життя в розсіянні. Зберігаючи нас самих, як українську спільноту поза межами батьківщини, здобуваючи явні досягнення на полі суспільної й культурної праці, складаючи раз-у-раз докази нашої живучости - ми подаємо велику моральну заохоту нашим братам і сестрам на рідних землях, дозволяємо їм відчути, що вони не ізольовані, вселяємо в них віру в перспективність української справи.
2. Культурною творчістю в ділянках науки, літератури, мистецтва тощо можемо створювати вартості, що збагачують націю в цілому, заповняючи прогалини в культурному процесі в УРСР, який проходить у ненормальних умовинах. Наприклад, історики-еміґранти можуть своїми працями давати антидот проти викривлень історичної свідомости й занику історичної пам’яті, що совєтський режим намагається накинути українському народові. Досвід показує, що дійсно цінні наукові праці, посталі на еміґрації, скорше чи пізніше доходять до відома підрадянської наукової громадськости, спонукують режим і його речників вступати з ними в полеміку, іноді примушують режим до певних поступок. Без “Енциклопедії Українознавства” ми ледве чи побачили б “Українську Радянську Енциклопедію”!
Хтось міг би сказати, що наукова й літературна творчість є привілеєм вибраних одиниць, і тому з цього не можна робити мети для діяспори в цілому та, зокрема, її політичних організацій. Але духова творчість не може розвиватися в порожнечі, вона вимагає відповідного суспільного запліччя. Почесне завдання української діяспорійної громадськости дати відповідне матеріяльне забезпечення нашим науковим установам, журналам і видавництвам. Обов’язок демократичних політичних чинників - стояти на сторожі дієвої інтелектуальної свободи в нашому збірному житті, без чого не може нормально розвиватися наука й література.
3. Діяспора повинна становити зв’язкову ланку між Україною й зовнішнім світом. Москва прагне відгородити своїх українських підданих від світу, немов китайською стіною. Наше завдання - знаходити й поширювати в тій стіні щілини, через які промені світла й подуви свіжого повітря доходили б до народу, який замурований у темниці.
РАДЯНСЬКА УКРАЇНА З ІСТОРИЧНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ{106}
Вивчення сучасної України є сферою радше політології, аніж історії, і більшість досліджень у цій ділянці належить політологам. За останні роки з’явилося декілька цінних праць, що їх написали “радянологи”[372]. Автор даної статті - не політолог, а дослідник історії. Однак він має надію, що історик може зробити свій внесок до кращого розуміння сучасних подій, застосовуючи для цього своє відчуття часової перспективи та динаміки подій. Такий історичний підхід видається особливо плідним при розгляді національних проблем у СРСР, оскільки поточні емпіричні дані, на яких політологи спирають свої висновки, неповні й часто непереконливі.
Для стороннього спостерігача СРСР виглядає однорідним за своєю суттю явищем. Чужоземний мандрівник, який подорожує республіками Радянського Союзу, всюди знайде одну й ту саму суспільно-політичну систему, один і той самий тип установ, однаковий розклад занять у школах, ті самі пропагандистські гасла і дуже схожі умови життя. Відповідно до цього Радянський Союз справляє враження однорідної країни, і серед західних дослідників цей погляд найбільш поширений. На їхню думку, національні відмінності в СРСР переважно мовні й не мають великого політичного значення, особливо з огляду на дедалі більше поширення російської мови в усіх частинах Радянського Союзу.
Однак не треба забувати, що нації, які складають СРСР, існували як етнокультурні спільноти за багато століть не лише до Жовтневої революції, але й до того часу, коли відповідні народи підпали під панування царської Росії. Тому мовне розмаїття, яке ми бачимо в Радянському Союзі, виражає приховані під поверхнею різниці у колективній ментальності, в укорінених у суспільстві поставах, в інтелектуальних і політичних традиціях. Важко по-справжньому зрозуміти значення багатонаціонального характеру СРСР, не знаючи історії народів цього регіону. Але здебільшого таких знань якраз і бракує, оскільки західні вчені розглядають минуле цієї частини світу переважно з централістичних позицій, як історію зростання імперської російської держави, метропольного російського суспільства та культури[373].
372
Особливо варто згадати два грунтовні дослідження: Bilinsky Y. The Second Soviet Republic: The Ukraine After World War II. - New Brunswick, N.J., 1964; Lewytzkyj B. Die Sowjetukraine 1944-1963. - Koln, Berlin, 1964. Однак обидві роботи вийшли надто рано, щоб містити інформацію про недавній інтелектуальний фермент в Україні, який набрав сили від середини 1960-х років.
373
У рецензії на збірник статей, надрукованих у зв’язку з 50-ою річницею Жовтневої революції (The News York Times Book Review. - 1967. - 5 November), Гю Сітон-Вотсон зауважив, що “огляд Радянського Союзу, який від самого початку виключає 46% радянських підданих, не можна визнати задовільним... Основні неросійські нації й далі живуть на компактних територіях, на яких вони жили протягом століть, і мають високорозвинуті національні культури, цілком відмінні від російської”. Сліпоту багатьох американських учених до національних проблем СРСР, на погляд Сітона-Вотсона, можна пояснити тією обставиною, що “Сполучені Штати розвинулися як плавильний казан різних етнічних елементів”. Американці схильні проектувати цю концепцію “плавильного казана” на колишню Російську імперію та СРСР.