Багато хто подумає, що у світі, де політику визначає відношення сил, філософські антиномії мають невелике практичне значення. Але досвід історії наводить на думку, що режим, який заплутався у нерозв’язаних суперечностях із принципами, з яких він виводить свою легітимність, не може існувати дуже довго. Існуватиме, звичайно, Росія, яка є і залишається однією з великих націй світу. Але СРСР у наш час розпаду колоніальних імперій є анахронізмом. Лише тоді, коли Ленінове гасло “самовизначення націй аж до відокремлення” перестане бути обманом, Україна й Росія зможуть жити як добрі сусіди.
Цю проблему точно виклав Тойнбі:
“Стане ясно, що сталінську адміністративну карту Радянського Союзу не слід було сприймати за її фасадом: однак морального зобов’язання не може скасувати та обставина, що його зганьбили його творці; і в світі, що постав після другої світової війни, Сталінова карта може бути врешті перенесена зі звалищ камуфляжу в область реалій, якщо з будь-якого боку лінії поділу між Російською й американською половинами світу буква федералістичної конституції Радянського Союзу буде якогось дня застосована в дусі Панамериканського Союзу Республік і Британської Співдружності Націй”[389].
РУСИФІКАЦІЯ ЧИ МАЛОРОСІЯНІЗАЦІЯ?{107}
Хочу висловити кілька зауважень на марґінесі “Тез про русифікацію” бл. п. Всеволода Голубничого{108}, надрукованих у Журналі (ч. 3, осінь, 1977). Трохи ніяково полемізувати з покійним Автором, який сам уже не може відповісти... Але питання, порушене Голубничим, надзвичайно важливе і з теоретичного і з практично-політичного погляду. Воно заслуговує на те, щоб стати предметом ширшого прилюдного обговорення.
Голубничий, згідно з його власним твердженням, під русифікацією “схильний розуміти головним чином і переважно лише мовне питання, тобто перехід певної, ще далеко не переважаючої частини українців з української на російську мову вжитку”. В такому поставленні проблеми чути відгомін народницького світогляду XIX століття, який ототожнював націю з етносом та його найбільш помітною прикметою - мовою, “рідним словом”. А тим часом етнос, “народ”, і нація це дві різні, хоч і пов’язані, суспільні категорії, що їх не слід змішувати. Нація - це самосвідома політична й культурна спільнота, що добровільно диференціює себе від інших подібних спільнот-націй та що має волю незалежно, тобто суверенно, формувати своє збірне життя. Іншими словами, нормальною й нормативною формою існування нації є окрема національна держава, а де її нема - змагання до неї. (Тут ідеться не про “абсолютну” суверенність, яка в реальному світі не існує, але про відносну суверенність, що не перечить різним взаємозалежностям). Мінімальна передумова того, щоб можна було говорити про наявність нації - свідомість колективної підметности, воля народу “бути господарем у власній хаті”, що іноді можливо й без окремої держави, але в рамках ширших державних з’єднань федеративного типу. (Тут на думку приходить Квебек). У протилежності до нації, що є феноменом свідомости й волі, етнос відзначається сукупністю об’єктивних прикмет, таких як своєрідні звичаї, побут і, зокрема, мова. Ці прикмети передаються з покоління в покоління майже автоматично, без свідомого зусилля, порядком суспільної (не біологічної !) спадковости та психологічної основи. Таким чином, етнос-народ є субстратом, або матеріялом, з якого може (але не мусить!) постати нація. Існування менш-більш гомогенної етнічної маси сприяє формуванню нації. Але маємо приклади народів, які не встигли стати націями: провансальці. Знову ж на одному етнічному субстраті можуть вирости різні нації. Напр., частина нижньо-німецьких племен увійшла до складу німецької нації, тоді як друга частина оформилася у відрубну голляндську націю. Щодо мови, треба відрізняти “народну мову”, яка живе в щоденному, родинному побуті (як колись казали у старій Росії, “для домашнього вжитку”) та “високу мову”, що заспокоює різноманітні і складні суспільно-культурні потреби розвиненої нації.