Політичну позицію Петлюри характеризує його лист від 18 грудня 1914 р. до Осипа Назарука (1883-1940), відомого галицького журналіста й політика, який прибув до Стокгольма як посланець СВУ, щоб звідти нав’язати контакти з лідерами українського руху в Росії. Петлюра писав: “Кожний крок, слово і акція, направлені до того, щоб створити обставини на російській Україні, ворожі для цілости російської держави, для знесилення її під цю пору, строго осуджуються на Україні, бо вважаються шкідливими і для інтересів України”[18]. Петлюра різко засуджував орієнтацію галичан і СВУ на Центральні держави й висловлював своє переконання в непереможності Росії. Він також прогнозував, що у висліді війни Галичина й Буковина будуть прилучені до Росії, і готовий був вітати такий розвиток подій як бажаний із погляду українських інтересів. Вияви лояльності до Росії з боку Грушевського й Петлюри у 1914 р. справді знаменні з огляду на той факт, що лише через три роки вони будуть серед батьків-засновників незалежної Української Народної Республіки. Одному з них - Петлюрі - судилося невдовзі стати прапороносцем і живим символом збройної боротьби України проти Росії Леніна та Денікіна.
Постає питання про причини гегемонії федералістичної концепції в дореволюційній українській політичній думці. Насамперед треба взяти до уваги, що Україна належала до Росії близько 250 років (щоправда, перші сто років вона мала автономний статус), і це довготривале перебування витворило виразний матеріальний і психологічний зв’язок між Україною та власне Росією. Попри нарікання на петербурзький централізм, українці не відчували себе чужинцями в імперії, у розбудову якої багато осіб українського походження зробило чималий внесок. Але прийняття імперії, що здавалася всеохопною і непохитною реальністю, могло співіснувати - і співіснувало - у свідомості українців із почуттям української етнічної відрубності та вірності особливим політичним і культурним інтересам своєї батьківщини.
Серед освічених класів України другої половини XIX - початку XX ст. можна розрізнити дві течії: “малоросійський” напрям, прихильники якого підтримували злиття свого народу з Росією аж до його повної асиміляції, і український національно-патріотичний напрям, який із різним ступенем інтенсивності намагався зберегти й зміцнити українську культурну і до певної міри політичну окремішність. Не лише “малороси”, але навіть т. зв. “свідомі українці” перебували під сильним впливом російської імперської цивілізації і, так би мовити, однією ногою стояли у всеросійському світі. Часто відомі українські діячі водночас належали й до різних російських революційних чи опозиційних груп або ж заробляли на прожиття службою в російських державних установах або земських організаціях. Багато видатних українських письменників - від Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1843) до Володимира Винниченка (1880-1951) - були двомовними. Корифеї української науки, такі, як історики Микола Костомаров (1817-1885), Володимир Антонович (1834-1908), Дмитро Багалій (1857-1932), мовознавець Олександр Потебня (1835-1892), соціолог Богдан Кістяковський (1868-1920) і економіст Михайло Туган-Барановський (1865-1919), обіймали кафедри в російських університетах і видавали свої твори російською мовою. Не можна, звичайно, забувати про церковно-релігійну єдність між українським і російським народами та тісні економічні стосунки між великоросійською Північчю й українським Півднем імперії[19].
Леон Василевський, проникливий польський дослідник національних питань Росії, писав напередодні першої світової війни:
“Інтелігент-українець завжди залишається росіянином. Вихований у російській школі та на російській літературі, він у публічному житті - як урядовець, адвокат, учитель, лікар, науковець і т. д. - постійно вживає російської мови... Це співжиття з російщиною витворило в української інтелігенції почуття повної національної єдності з Росією”[20].
Спостереження Василевського потребують деяких критичних коментарів. Той факт, що освічені українці перебували під сильним впливом російської імперської цивілізації, не робив із них справжніх росіян в етнічному розумінні. Ба більше, непереборна українська етнічна самобутність породжувала відчуття (інколи лише в рудиментарній формі) окремішної культури та політичної традиції. Особливо повчальним є крайній випадок “малоросів”. Прискіпливий аналіз показує, що хоча вони прагнули повністю ідентифікувати себе з Росією, у їхній свідомості збереглися деякі специфічні українські риси[21].{2} За сприятливих обставин цей придушений “український комплекс” проривався з силою, яку можна порівняти з силою навернення у віру. У 1917 р., коли чари імперії розвіялися, тисячі вчорашніх “малоросів” мало не за одну ніч перетворилися на національно свідомих українських патріотів і потенційних “сепаратистів”. Правильно визначаючи розмах русифікації на Україні напередодні першої світової війни, Василевський недооцінив потенційну силу глибоко вкоріненого українського націоналізму.
18
Петлюра С. Статті, листи, документи. - Нью-Йорк, 1956. - С. 188-190. Треба взяти до уваги, що Петлюра, очевидно, намагався забезпечити алібі для себе і своїх політичних товаришів на випадок, якщо його лист потрапив би до рук російських властей. Це могло б пояснити найбільш гіперболізовані висловлювання у цьому листі. Однак немає причин сумніватися у тому, що висловлені думки відповідали його основним переконанням. Це можна підтвердити іншими джерелами. У розмові з одним зі своїх товаришів на початку війни Петлюра так означив власне політичне кредо: “У відповідний момент маємо на щось рішитися - а наше рішення послідовно виступає з наших попередніх засадничих позицій - будування долі нашого народу спільно й за допомогою демократичних сил народів Росії”. Див.: Лотоцький О. Сторінки минулого: У 3 т. - Варшава, 1932-1939. - Т. 3. - С. 264.
19
Це твердження, правильне за суттю, потребує уточнень. Хоча більшість українців належали до Російської православної церкви, релігійне становище українського та російського народів різнилося деякими суттєвими рисами. Так само той факт, що Україна була економічно інтегрована в Російську імперію, не заперечував іншого факту - що економічні інтереси українського Півдня дуже часто суперечили економічним інтересам великоросійської Півночі. Брак місця не дає змоги розвинути дискусію з приводу цих важливих і вкрай складних питань, але про існування їх варто говорити. Дві згадані далі роботи, хоч вони ніяк не вичерпують теми, можуть дати попередню орієнтацію. Про релігійне питання див.: Winter Б. Byzanz und Rom im Kampfe um die Ukraine, 955-1939. - Leipzig, 1942; про економічне питання див.: Kononenko К. Ukraine and Russia: A History of the Economic Relations Between Ukraine and Russia (1654-1917). - Milwaukee, 1958.
21
Вивчення цієї проблеми варто б розпочати з дослідження про російських письменників українського походження. Найвідомішим прикладом є постать Миколи Гоголя. Але можна назвати й багато інших, менш відомих прикладів. Блискучий аналіз цього питання можна знайти в статті Є. Маланюка “Малоросійство”: Маланюк Є. Книга спостережень: У 2 т. - Торонто, 1966. - Т. 2. - С. 229-241.