Згідно з програмою ОУН, найвищу мету - національну незалежність - належало здобути революційними засобами. Українські маси слід було тримати у стані постійного неспокою, щоб не допустити до закріплення влади “окупантів”. Ланцюг актів терору, вияви громадянської непокори, місцеві сутички та повстання мали перерости невдовзі у велику пожежу, з якої народиться самостійна українська держава. Націоналісти з презирством відкидали будь-яке пристосування політики України до реального стану справ, яке викривали як ганебний опортунізм і зраду національних ідеалів. Вони принципово відмовлялися співпрацювати з усіма іншими українськими партіями і політичними рухами, які, за їхніми словами, були уражені опортунізмом. ОУН бачила майбутню незалежну Україну як диктаторську однопартійну державу. Націоналісти не дуже переймалися соціальними й економічними питаннями, лише дуже загально, висловлюючись за “національну солідарність”, тобто за суспільний лад, у якому боротьба між класами та групами з різними економічними інтересами неухильно згасала б. Було декілька причин, чому інтегральний націоналізм відкидав демократію: переконаність у тому, що насамперед демократія відповідальна за падіння української держави у 1917-1921 роках; обурення політикою західних демократичних держав, що відмовлялися визнати і підтримати українську націю; прагнення наслідувати успіх російських більшовиків і диктаторського режиму Пілсудського в Польщі; а також розуміння, що жорстокості й цинізмові цих іноземних гнобителів можна протистояти лише такими ж безоглядними, безжалісними засобами.
Хоч український інтегральний націоналізм виріс на місцевому грунті, він, безсумнівно, брав собі за зразок тогочасні фашистські рухи й режими на Заході. Така орієнтація посилювалася через тогочасну міжнародну політику. Оскільки багато українців, не лише інтегральні націоналісти, відчували нестерпність тодішньої міжнародної системи, вони звертали погляд, певна річ, на ті держави, від яких можна було чекати перегляду та скасування Версальської системи. Інтегральні націоналісти, усвідомлюючи свою ідеологічну спорідненість із західним фашизмом, мали змогу заробити політичний капітал на прагненні до міжнародних змін, дуже поширеному в українському суспільстві. Нехтуючи застережливі голоси небагатьох далекоглядних публіцистів, українці, загалом, недооцінювали небезпеку, яку становила для їхнього народу фашистська Німеччина. Вони покладалися на той факт, що німецькі й українські етнічні ареали не перетинаються, і були впевнені, що під час великого європейського зудару Німеччина з огляду на власні інтереси, муситиме підтримати українські вимоги, як це було в часи Берестейського договору.
Десятиліття від 1929 до 1939 року стало періодом швидкого поширення інтегрально-націоналістичного руху. Штаб ОУН перебував за кордоном, але основним полем діяльності були етнічні українські землі в Польщі. Згідно з доктриною націоналістів, революційна боротьба мала вестися проти всіх “окупантів” водночас, але фактично терористична діяльність ОУН спрямовувалася тільки проти Польщі. Антиросійська позиція націоналістів у той час виражалася в принагідних замахах на радянських дипломатів та в запеклій боротьбі проти будь-якого вияву комуністичних симпатій серед українців поза межами СРСР. Націоналісти змогли привернути на свій бік велику частину революційно настроєного елементу серед населення Галичини та Волині, на який раніше мала вплив Комуністична партія Західної України. Особливим успіхом ОУН було те, що вона здобула тверду підтримку серед молоді. Інтегральний націоналізм мав характер молодіжного руху, й антагонізм між ОУН і традиційними демократичними партіями набув психологічного виміру конфлікту поколінь. Хоча старі партії залишили за собою роль офіційного виразника інтересів української меншості в Польщі та керівництво “легальними” громадськими організаціями (кооперативи, освітні заклади), які дозволяв польський уряд, їхні позиції дедалі більше послаблювало націоналістичне підпілля.
Піднесення інтегрального націоналізму треба розглядати на історичному тлі 1930-х років. Для українського народу це був справді трагічний період: час сталінських чисток і масових убивств в Українській РСР та посилення шовінізму й гніту польських правителів на Західній Україні. За таких умов націоналістичний рух виступав утіленням палкого бажання українського народу вижити. Ореол героїзму і самопожертви, що його мала ОУН, вабив тисячі молодих ідеалістів - чоловіків і жінок. Ні млява опозиція старіших демократичних партій, ні репресивні заходи польської адміністрації не були спроможні зупинити цю хвилю. Прогалини в лавах організації, спричинені арештами, легко заповнювали нові члени. У польських тюрмах і концентраційних таборах зелена молодь перетворювалась на незламних професійних революціонерів - категорію людей, раніше не відому в Західній Україні. У ті роки в Галичині та на Волині побутував вислів, що “тюрма - це український університет”. Але за таке перетворення доводилося дорого платити - людським життям, зламаними долями. Для небайдужих спостерігачів, навіть для тих, хто сам брав участь у русі, з часом ставало дедалі очевиднішим, що український інтегральний націоналізм уражений серйозною внутрішньою хворобою. Це призвело до притуплення моральної чутливості, що проявилося у застосуванні фізичного та морального терору проти українських політичних опонентів. Волюнтаристський характер націоналістичної ідеології, її опора на “міф”, а не на знання, завадили відчути реальність об’єктивно, а отже, зробити раціональні й відповідальні висновки. Інтегральний націоналізм підніс войовничість та життєздатність українського народу в часи великих потрясінь, але водночас знизив рівень його громадянської зрілості.{18}