Історик повинен користуватися аналогіями обережно. Проте розважливе вживання порівнянь може сприяти висвітленню специфічної проблеми. Якщо шукати паралелей до ситуації передреволюційної України, то ми повинні подивитися на інші народи, які були поневолені великими імперіями і боролися проти утисків та спокус престижних імперських цивілізацій. Великий історик, “батько чеського народу” Франтішек Палацький заявив у 1848 р.: “Коли б Австрії не існувало, то в інтересах Європи і навіть людськості треба б її якнайшвидше створити”[22]. Протягом усього XIX ст. чеські лідери далі бачили майбутнє своєї нації в рамках Австрійської імперії, що її вони прагнули реорганізувати у федерацію народів, серед яких чехи неминуче відігравали б видатну роль. Цей погляд аж до 1914 р. поділяв Томаш Масарик, мабутній основоположник Чехо-Словацької Республіки. І лише крах надій на австрійську конституційну реформу, особливо після австро-угорського компромісу 1867 р., підірвав первісну лояльність чехів до гамбурзької монархії. Але, незважаючи на дедалі більше політичне невдоволення й гостру національну боротьбу між чехами та німцями в Богемії, вплив австрійських звичаїв на чеське суспільство був дуже глибоким, і його сліди добре помітні ще й тепер.
Варто також розглянути долю народів “кельтської торочки” (“Celtic fringe”) на Британських островах. Утворення світової Британської імперії у XVIII ст. ослабило почуття національної ідентичності Шотландії та Ірландії, давши їхнім традиційним провідним верствам і найенергійнішим елементам простолюду нові віддушини: участь у британських економічних ініціативах і колоніальній експансії. А все-таки кельтські нації Великобританії, які здавалися приреченими сто років тому, не загинули. Ірландія, незважаючи на жахливі втрати серед населення і фактичне зникнення місцевої мови, після першої світової війни знову здобула політичну незалежність. Нині ми є свідками відродження уельського та шотландського націоналізму - течії, що безперечно пов’язана з розвалом старої Британської імперії[23].{3}
Звичайно, ми не можемо забувати, що приклад України у деяких суттєвих аспектах відрізняється від наведених прикладів. Так, мовно українці, безперечно, ближчі до росіян, аніж чехи до німців, і українці не відрізняються від росіян релігією, як ірландці від англійців. Найважливіша різниця, однак, мала політичний характер. Український національний рух зазнавав переслідувань від абсолютистського режиму Російської імперії, режиму, якого не було ні в ліберальній Англії, ані навіть у консервативно-конституційній Австрії.
Беручи до уваги ці чинники, ми, мабуть, можемо краще зрозуміти, що означало панування федералістичної концепції в українській дореволюційній політичній думці: це була спроба знайти компроміс між національними й імперськими інтересами. Українські патріоти пов’язували перспективи національного визволення з надіями на майбутню демократизацію та децентралізацію Росії. Свою кінцеву мету вони вбачали в перетворенні нейтралістської Російської імперії на співдружність вільних і рівноправних народів, у якій Україна матиме не тільки свободу культурного розвитку, але й політичне самоврядування. Цей ідеал був ясно сформульований уже в основному програмному документі Кирило-Мефодіївського братства, що вийшов у 1846 р. з-під пера Миколи Костомарова, - “Книзі битія українського народу”: “І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім”[24]. Ідеологія Братства була забарвлена романтичним панславізмом.
Речник наступного, позитивістського покоління Михайло Драгоманов у 1882 р. виклав той самий ідеал, уживаючи поміркованіших формулювань: “Незалежність даної країни й нації може бути досягнена або її повним відділенням в окрему державу (сепаратизм), або забезпеченням її самоуправи без такого відділення (федералізм)”[25]. Сам Драгоманов явно надавав перевагу федералістичній альтернативі. Однак тут варто підкреслити, що в розумінні як Костомарова, так і Драгоманова федералізм означав не відмову від національної незалежності, а лише найдоцільнішу форму її досягнення. Це пояснює, чому українська політична думка могла так швидко перекинутися до протилежної, самостійницької концепції, коли зникла віра в здійсненність федералістичної програми.
22
Лист Палацького від 11 квітня 1848 р., адресований до Підготовчого комітету Німецьких національних зборів у Франкфурті, цитований за кн.: Kohl Н. Pan-Slavism: Its History and Ideology. - 2nd rev. ed. - New York, 1960. - P. 77.
23
Цікаво відзначити, що приклад валлійців недавно наводив український публіцист, який писав на захист українських мовних і культурних прав в УРСР: “Валлійська мова, яка вважалася вимираючою і якою 1921 року в Британії говорило 930 тисяч, тепер стає державною мовою Уельсу, оскільки нею говорять вже три мільйони! У всьому світі нації не відмирають, а навпаки - розвиваються і набирають сили, щоб найбільше дати людству, щоб найбільше внести у вироблення загальнолюдських цінностей”. - Dziuba I. Internationalism or Russification? A Study in the Soviet Nationalities Problem. - London, 1968. - P. 207.
25
Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократия // Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 1. - С. 253.