Рамки цієї статті не дають можливости розглянути публіцистичну спадщину Винниченка в повноті. Тому нам доведеться зосередитися переважно на одній проблемі: Винниченковій інтерпретації українських Визвольних Змагань та його власної участи в них. Цій темі присвячене “Відродження нації”, написане протягом півроку, між липнем 1919 і січнем 1920, коли Винниченко, вийшовши зі складу Директорії, опинився на вигнанні в Австрії. Можна лише дивуватися енергії людини, яка на гарячих слідах подій поспішилася відразу закріпити для себе самої й інших досвід щойно пережитого та вивести з цього певні програмові висновки. Коли Винниченко працював над “Відродженням нації”, українська революція ще тривала, й він не вважав своєї активної політичної ролі в ній за скінчену. Він хотів не тільки дати апологію своєї революційної й державницької діяльности за минулих півтретя року, але рівночасно теж готував ґрунт для чергової політичної акції: свого повороту на Україну під радянською владою та своєї власної майбутньої співпраці з цією владою. Ці розрахунки напевне вплинули на багато формулювань у “Відродженні нації”. Проте, було б помилкою Винниченкову концепцію історії української революції зводити до таких опортуністичних мотивів. Хоч він згодом пройшов світоглядову еволюцію, але його розуміння української революції залишилося незмінним. Основні тези “Відродження нації” повторені в публіцистичних писаннях Винниченка з останніх років його життя.
Винниченко бачив історичну спрямованість української революції у змаганні селянсько-робітничих мас до “всебічного визволення”. А головна трагедія української революції, на його думку, полягала в тому, що “Центральній Раді не вистачило ні розуміння моменту, ні одностайности, ні рішучости стати в авангарді оцих самих мас, виступити виразницею їхніх не тільки національних, але й соціяльно-економічних інтересів”[82]. Через цю однобічність Центральної Ради, занедбання нею соціяльного моменту, українські маси не дали їй у рішальну хвилину своєї підтримки. Подібні помилки, каже Винниченко, зробила теж і Директорія.
Свою власну суспільно-політичну позицію Винниченко характеризував так: “Отже, та течія, до якої я належу з перших кроків моєї громадської свідомости [...] є течія всебічного визволення (соціяльного, національного, політичного, морального, культурного і т. д.), а так само визволення цілковитого й рішучого, що переважно має назву революційного”[83]. До тієї “всебічної” течії в українській революції, що репрезентувала правильну синтезу соціяльних і національних прямувань, Винниченко зараховував укапістів, боротьбістів та опозиційні елементи в КП(б)У, тобто речників українського національного комунізму.
Пригляньмося дещо докладніше до концепції “всебічного визволення”, що посідає центральне місце в політичному світогляді Винниченка. Який конкретний зміст вкладав він у це привабливе гасло? Якщо йдеться про національне визволення, відповідь проста. Винниченко, очевидно, не належав до старих, дореволюційних самостійників, яких на Наддніпрянщині до 1917 р. була тільки жмінька. На початку революції він хотів будувати вільну Україну в братерській спілці з оновленою Росією. Але, розчарувавшися в Тимчасовому уряді та російських демократичних і соціялістичних партіях за їхнє неприхильне ставлення до українських національних вимог (процес цього розчарування змальований у першому томі “Відродження нації”), він скоро став прибічником самостійництва. Винниченко був співтворцем Третього (20 листопада 1917) й Четвертого (22 січня 1918) Універсалів, які проголосили, відповідно, створення Української Народної Республіки та її повну суверенність. Він ніколи не сходив із цих позицій, навіть коли згодом, прийнявши радянську устроєву плятформу, шукав порозуміння з більшовиками. Нема причин сумніватися в щирості й послідовності Винниченкових самостійницьких переконань.
Куди трудніше відповісти на питання, що, власне, Винниченко розумів під “соціяльно-економічним визволенням”. Він завжди, ще з юнацьких років, мав темперамент суспільного революціонера, який бунтувався проти всякої соціяльної кривди, визиску, гноблення людини людиною. Але на ранній стадії революції він ще не стояв на прокомуністичних позиціях. Не видно, щоб у той час він мав скристалізовану концепцію майбутнього соціяльно-економічного ладу в Українській Народній Республіці, яка творилася. Найпекучішою соціяльною проблемою в Україні була аграрна. Винниченко як голова Генерального Секретаріяту прийняв програму соціялізації землі, що її відстоювала Українська партія соціялістів-революціонерів (УПСР), хоч соціял-демократи, що до них він належав, “з великим критицизмом підходили до аграрної програми соціялістів-революціонерів, яку, на думку соціял-демократів, українські есери просто переписали в руських есерів, не рахуючись з відмінними від руських умовами на Україні”[84]. Винниченко бачив, що українське селянське господарство, на відміну від московського з його “общинними” традиціями, мало “суто індивідуалістичну систему”[85], - але він не робив політичних висновків з цього слушного спостереження.
82
Винниченко В. Розлад і погодження. Відповідь моїм прихильникам і неприхильникам. - Б. м. і б. р. - С. 6. Із редакційної передмови видавництва “Наша боротьба” видно, що брошура з’явилася в Німеччині 1948 року (“три роки після закінчення війни”).