Сила федералістичної концепції полягала у її відповідності об’єктивному станові українського народу до 1917 р. Було очевидним, що поступ української національної справи залежить від еволюції Росії в цілому. Але федералізм мав і певні вразливі місця, хоч не дуже помітні для сучасників, але видимі з відстані часу.
Доля федералістичної ідеї залежала від того, чи в панівній російській нації є сили, готові сприйняти цю концепцію[26]. А перспективи не були обнадійливими. Від часів Московського князівства російська держава була надзвичайно централізованою, тож перехід до федералізму означав би розрив із національним минулим і відмову від глибоко вкоріненої традиції. До того ж саме в українському питанні росіяни займали вкрай непоступливу і нетерпиму позицію. Багато з росіян були готові визнати, що Польща, Фінляндія та, можливо, балтійські провінції мають свою національну самобутність і ніколи не зможуть бути повністю асимільовані та що, таким чином, ці регіони заслуговують більш або менш автономного статусу. Закавказзя і Центральна Азія, незважаючи на їхнє стратегічне й економічне значення, були зовсім недавніми колоніальними здобутками, глибоко чужими за расою та культурою, і посідали в імперії явно маргінальне становище.
Зовсім інакше стояла справа з Україною. Модерна Російська імперія постала внаслідок поглинення України протягом другої половини XVII і XVIII ст. Зруйнування роботи Петра I та Катерини II виявилося б загрозою для становища Росії як великої європейської потуги. Ідея, що українці є окремою нацією, а не регіональним підрозділом нації всеросійської, для російської громадської думки була неприємною. Видатний російський історик і суспільний мислитель Георгій Федотов у 1947 р. писав:
“Пробудження України, а особливо сепаратистський характер українофільства заскочив російську інтелігенцію й лишився їй до кінця незрозумілим. Ми любили Україну, її землю, її народ, її пісні, вважали все це своїм, рідним”[27].
На відстані цілого покоління від революції Федотов усе ще не усвідомив, що сепаратистського характеру український рух набув лише на пізнішій стадії і що це якраз і було результатом особливої російської “любові до України”, рівнозначної запереченню права українців на національне самовизначення.
Політика царського режиму щодо українського національного руху, попри деякі дрібні тактичні зміни, була цілком послідовною -це була політика безжальних репресій. Тому не дивно, що українські патріоти, шукаючи в російському суспільстві потенційних союзників, пов’язували свої надії лише з російськими радикальними та революційними силами Деякі російські революційні лідери (як, наприклад, Герцен) розуміли жалюгідне становище пригноблених національностей імперії та схилялися до федералізму. На жаль, набагато більше було інтелектуальних послідовників Пестеля -прихильників централізованої революційної диктатури, які ставилися до вимог неросійських народів, у кращому разі, байдуже й зустрічали будь-які федералістські концепції з неприхованою ворожістю. І аж ніяк не було результатом випадкових особистих упереджень те, що славетний провідник російської радикальної думки Віссаріон Бєлінський з нещадним презирством нападав на українське літературне відродження 1830-1840-х[28].{4} Драгоманов навряд чи помилявся у своєму переконанні, що “якобінські” нахили російських революціонерів (він мав на увазі народників 1870-1880-х) становили потенційну смертельну загрозу справі визволення всіх народів Російської імперії: “[Російські революціонери] зовсім не підривають ідеї державно-централістського самодержавства, а тільки переносять його в інші руки”[29]. А в іншому місці він писав:
“Ці звичаї... наближають [російське] революційне середовище до середовища офіційного, а відповідно, наближають і той політичний устрій, що до його заснування можуть спричинитися російські революціонери.., до того устрою, який вже існує” [тобто до устрою царського самодержавства][30].
26
Загальне дослідження цієї проблеми див.: Rauch G., von. Russland: Staatliche Einheit und Nationale Vielfalt, Föderalistische Kräfte und Ideen in der russischen Geschichte. - München, 1953.
28
Ставлення Бєлінського до України детально розглянув Драгоманов у перед мові до його публікації листа Бєлінського до Гоголя: Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 2. - С. 231-250. Недавній розгляд цієї проблеми див.: Svoboda V. Shevchenko and Belinsky // The Slavonic and East European Review. December 1961. - Vol. 40 - P. 168-183. Надуману спробу радянського історика літератури зняти з Бєлінського звинувачення в українофобії можна знайти у кн.: Басс І. І.. В. Г. Бєлінський і українська література 30-40-х років XIX ст. - Київ, 1963.
30
Драгоманов М. П. Обоятельность энергій // Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 2. - С. 386.