Отож, суть Винниченкової соціяльно-економічної концепції можна, мабуть, краще визначити її негативними, ніж позитивними цілями. Він пристрасно відкидав тодішній суспільний лад, “капіталізм”, в якому бачив явне втілення соціяльної несправедливости. При цьому він не робив ніякої різниці між недорозвиненим, півколоніяльним капіталізмом російським (включно з українським) та в передових країнах Заходу. Він з глибини серця ненавидів “панів і буржуїв”, що їх уважав за паразитарну клясу, та прагнув ліквідації цієї кляси. Він вірив, що тільки люди фізичної праці, робітники й селяни, - господарсько продуктивні й суспільно корисні. Зате буржуазія - це “кляса непрацюючих [...], вічно безробітні, вічно гулящі люди”[86]. Трударі голодують, а буржуї об’їдаються кав’яром і трюфелями, запиваючи шампанським і дорогими коньяками. Цей образ буржуазного обжерства настирливо повторюється на сторінках Винниченкової публіцистики. Винниченко щиро обурювався на тих, які хотіли, щоб Україна була такою державою, “як у людей”, тобто з клясовою диференціяцією та звичною соціяльною нерівністю.
Як сказано, в початковій стадії революції Винниченко ще не стояв на комуністичних позиціях. Але під враженням невдач Центральної Ради й Директорії він протягом наступних двох років (1917-1919) еволюціонував уліво. Важливою віхою в цій еволюції слід уважати Деклярацію Директорії від 26 грудня 1918 р., автором якої був Винниченко. Деклярація проголошувала засаду, що “влада в Українській Народній Республіці повинна належати клясам працюючим, - робітництву й селянству [...]. Кляси не трудові, експлуататорські, які живляться й розкошують з праці кляс трудових [...] не мають права голосу в порядкуванні державою”. Як практичний висновок, Деклярація постановляла, що в виборах до Трудового конгресу братимуть участь тільки селяни, робітники та “трудова інтеліґенція, що безпосередньо працює для трудового народу” (народні вчителі, лікарські помічники, агрономи, кооперативні службовці тощо); “нетрудові” верстви населення позбавлялися виборчих прав[87]. Дальший крок у цьому напрямі Винниченко зробив трохи пізніше, на еміґрації. Його “Відродження нації” писане вже з націонал-комуністичної плятформи.
Винниченкові політичні противники атакували його звичайно на національній площині, включно до закидів у національній зраді. На ці оскарження він дав таку відповідь, сповнену почуття власної гідности:
“Ніколи, ніде, в ніяких обставинах ми національного боку визволення не зраджували. Ні в яких переговорах і договорах ми не згоджувались на віддання одної частини єдиної української нації на поневолення [...]. Ніколи, ніде, ні за які персональні чи групові (клясові) субсидії, привілеї чи як інакше ми не згоджувались на зменшення хоч би на одну йоту суверенітету української нації”[88].
На мою думку, об’єктом критики повинні стати передусім якраз соціяльні погляди Винниченка, що їм часто не приділяли достатньої уваги. А втім хибна соціяльна концепція неминуче призводила його до помилкових кроків теж в національній політиці, незалежно від його патріотизму та добрих намірів, що в них не сумніваємося.
Зупинімся ще раз на Винниченковому улюбленому гаслі “всебічного визволення”. Чи можна мати застереження проти такого, здавалось би, шляхетного ідеалу? Але справа в тому, що в реальному житті існує абсолютна конечність раз-у-раз вибирати між альтернативами, устійнювати черговість пріоритетів, концентрувати зусилля на тому, що в даний момент найважливіше. Хто хоче “всього і всього нараз”, звичайно залишається ні з чим.
Розвал царської Росії в 1917 р. дав українському народові винятковий і, як досі, неповторний історичний шанс: вирватися з імперських лабет і створити власну державу. Якщо з цього шансу не зуміли скористати, то відповідальність за це, - крім зовнішніх і внутрішніх труднощів об’єктивного порядку, - падає, передусім, на наших “всебічників”, соціяльних утопістів, що їх найтиповішим представником був Володимир Кирилович Винниченко. Нехтуючи державність таку, “як у людей”, вганяючись за міражем “всебічного визволення”, - вони спричинилися до того, що український народ, який вони любили й якому бажали добра, опинився в стані дійсно всебічного, тотального національного й соціяльного поневолення. Це була їхня трагедія, як і трагедія всього українського народу.
87
Текст Деклярації Директорії див.: у кн. Винниченко В. Відродження нації. - Т. 3. - С. 167-176.