Де не значить, що українські уряди революційної доби взагалі не повинні були вести активної політики в області соціяльно-економічних стосунків. Тут не місце входити в деталі, але ясно, що передусім наболіле аграрне питання вимагало радикальних заходів. Центральній Раді можна поставити виправданий закид, що вона, -оглядаючися на Петроград і майбутні всеросійські Установчі збори, - не виявила своєчасно самостійної ініціятиви в цій преважливій справі. (Подібне можна сказати про зволікання з сепаратним миром з Центральними державами). Але помилка “всебічників” полягала в тому, що вони не визнавали примату державного інтересу, керуючись натомість утопійними фантазіями.
Утопійний характер Винниченкової соціяльно-економічної концепції проявився, між іншим, в спрощеному егалітаризмі. Його розум відмовлявся сприйняти просту істину, що “пани й буржуї” не тільки “розкошують”, але теж виконують певні потрібні суспільні функції. Раптово усунути їх, не забезпечивши відповідної заміни (наприклад, у формі добре вишколеної управлінської еліти, якої в той час просто не було) означало вкинути країну в хаос. У кожному разі, якщо Україна не мала залишитися в стані аморфної етнічної маси, але мала стати новочасною нацією й державою, вона мусіла розвинути диференційовану суспільну структуру, спроможну виконувати всі складні функції, що невід’ємні від існування нації й держави. Біда була не в тому, що Винниченко турбувався за долю робітництва та деклясованого, спролетаризованого прошарку селянства. Але орієнтуючися виключно на ці кляси, некритично ідентифікуючи себе з їхніми жалями та гнівом, він відштовхував від участи в українському будівництві заможні й освічені верстви населення, включно з т. зв. сільською буржуазією, “контрреволюційною куркульською стихією”, - отже, якраз ті елементи, що могли послужити найнадійнішим фундаментом держави. Зрештою, ці помилкові погляди поділяла більшою чи меншою мірою вся наддніпрянська соціялістична “революційна демократія”.
Ставлення Винниченка до більшовизму було двоїсте. З одного боку, він добре бачив шовіністичний і колонізаторський характер політики російських більшовиків щодо України та переємність у цьому між царизмом і більшовизмом. Він яскраво і правдиво змалював перший і другий періоди радянського окупаційного режиму в Україні (відповідно початок 1918 і весна та раннє літо 1919 років). Але, з другого боку, він вірив в історично прогресивний, соціялістичний характер Жовтневої революції як такої, що відповідала соціяльним інтересам трудящих мас. У кінцевому розділі “Відродження нації” він виголосив на адресу більшовиків такий панегірик:
“Російська робітничо-селянська революція великим досвідом своїм дала наочну лекцію реального здійснювання соціяльних завдань пролетаріяту. Перейдена Совітською Росією велетенська праця над руйнацією панування старого громадянства й творенням нового, [...] ця праця переведена з таким успіхом, з такими наслідками, дала Европі воістину приклад соціяльного чуда, яке підносить захватом революційні живі елементи й холодить предсмертною тривогою елементи паразитарні, злочинні, гнилі”[89].
Бажаючи бути послідовним будь-якою ціною, Винниченко виправдував запроваджені більшовиками системи терору: “Та кляса, яка захоплює владу, мусить боротись за неї і за свої цілі всякими засобами [...]. От в ім’я яких цілей большевиками творились насильства над гулящими людьми, над маленькою меншістю ради інтересів величезних працюючих мас і всієї людськости”. Винниченко вважав за зовсім слушну річ, що “заборонялась і преса цих гулящих кляс, або тих груп “демократії”, які обстоювали непорушність буржуазного ладу”. Самозрозуміло, Винниченко відкидав парляментарний лад, який, згідно з його твердженням, буржуазія використовує, як “випробуваний спосіб вигідно спекулювати”[90]. Ніяково читати про апологію тиранії, коли зважити, що вона вийшла з-під пера людини, яка ще зовсім недавно перед тим очолювала український уряд, що претендував на звання демократичного.