Винниченко засадничо не погоджувався з радянським режимом тільки в одному в питанні національної політики. Але він не припускав думки, що ця політика випливає з самої природи режиму. Навпаки, він заспокоював себе арґументом, що такі вияви традиційного російського імперіялізму суперечать принципам самовизначення народів та пролетарського інтернаціоналізму, які урочисто проголосила Жовтнева революція. Тому він був схильний тлумачити більшовицьку практику в Україні як болюче непорозуміння, що скоріше чи пізніше мусить бути виправлене, бо цього вимагають логіка історії й інтереси світової соціялістичної революції. Завдання українських комуністів-“всебічників” - переконати Москву в помилковості її політики щодо України. (Подібно їхнє завдання теж переконати українських патріотів-“однобічників”, щоб вони позбулися своїх застережень до соціяльних цілей комунізму). Характеристично, що Винниченко називав радянську систему правління в Україні “пятаковщиною”, від імені Юрія Пятакова, ватажка київських більшовиків. У цьому видно намагання відмежувати московський провід РКП від відповідальности за “помилки”, що їх, мовляв, спричинили короткозорі місцеві більшовицькі лідери.
Отож, Винниченко шукав синтези двох революцій: української національної й комуністичної. В цьому полягала суть його політичної концепції. Пишучи своє “Відродження нації”, він намагався переконати інших і передусім, мабуть, самого себе, що така синтеза не тільки бажана, але й історично конечна. Проте, можна здогадуватися, що в глибині душі він сумнівався в здійсненності цієї синтези. Мистецька інтуїція підказувала йому інші висновки, ніж його псевдораціональні метикування. Про це свідчить блискуча Винниченкова п’єса “Між двох сил”, написана 1918 року під враженням першої радянської окупації України[91]. В особі героїні п’єси показано трагедію ідейних українських комуністів, що опинилися в безвихідному становищі на перехресті між непримиренними силами національно-визвольного руху й більшовизму. В кінці Софія Сліпченко, основна героїня п’єси, кінчає самогубством. В її загибелі Винниченко провістив не тільки майбутню долю всього українського національно-комуністичного табору, але і своє власне політичне банкрутство.
Дана стаття не ставить собі за завдання дослідити практичну політичну діяльність Винниченка. Але, говорячи про його суспільно-політичні ідеї, не можемо не підкреслити факту, що він мав, без сумніву, деякі автентичні провідницькі прикмети. Напр., мемуаристи української революції часто згадують про його надзвичайний ораторський талант. Галицький журналіст Осип Назарук, що мав нагоду добре приглянутися Винниченкові, коли той був головою Директорії, характеризував його громадську поставу такими похвальними словами:
“Це повний чоловік, який додержує приречень, уміє мати повне довір’я до других людей, орієнтується в обставинах і людях, має відповідну енергію і - що уважаю дуже важним - почуття комізму... Як державний муж він видержував вповні свої важкі обов’язки і мав смілі пляни. Не перевів їх не з власної вини”[92].
Цікаво було б дізнатися, в чому полягали ці “смілі пляни”, але, на жаль, Назарук не уточнює цього. Проте в іншому місці своїх спогадів він розповідає, що Винниченко часто обговорював з ним “славну мрію”: заснувати декілька культурних центрів, які були б розміщені в наймальовничіших районах України (у Карпатських горах, на високому березі Дніпра біля Києва тощо). Ці центри мали б складатися з житлових будинків, майстерень та інших вигод, забезпечуючи сприятливе середовище для письменників, художників, скульпторів і музикантів. Винниченко сподівався, що такі центри будуть стимулювати розквіт української культури[93].
Інший приклад Винниченкових “смілих плянів” можна знайти в спогадах Лонгина Цегельського, члена уряду Західно-Української Народної Республіки (у Східній Галичини, який у грудні 1918 - січні 1919 рр. вів переговори з Директорією стосовно об’єднання двох українських держав. Як розповідав Цегельський, Винниченко скаржився йому на труднощі, спричинені проросійською орієнтацією православної церковної ієрархії на Україні, а тоді запропонував зробити Андрея Шептицького, митрополита греко-католицької церкви в Галичині, головою всеукраїнської церкви. Коли Цегель-ський зауважив, що такий крок означав би розрив з православ’ям, Винниченко зразу ж відповів:
92
Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з української революції. - Відень, 1920. - С. 66.