Щоб дати об’єктивну картину, наведемо деякі зразки Винниченкових доктринерських наївностей. У “Відродженні нації” він пояснював вибух першої світової війни тим, що “товарні джентлмени посварилися за те, хто має одягати африканських негрів у фартушки” - що скидається на карикатуру відомої марксистської теорії імперіялізму. Приятель Винниченка Олександер Шульгин занотував у своїх спогадах, як він говорив несусвітні речі, наприклад, що при соціялізмі людина зможе працювати тільки дві години денно!”[98].
Джерела оцих “несусвітних речей”, про які згадує Шульгин, треба шукати в тому, що Винниченко, бувши людиною небуденних і різноманітних природних здібностей, не мав ґрунтовної політичної освіти. Кажу це не для того, щоб принизити його пам’ять, але як ствердження факту. Винниченкові публіцистичні писання не вказують на те, щоб він поважно студіював політичну, соціологічну й економічну літературу, навіть марксистську. Здається, єдине, що Винниченко виніс з Єлисаветградської гімназії, це бунтарський дух і зненависть до всякого “начальства”; ще на схилі віку він з гіркотою згадував пониження, що їх йому, як “мужичонкові” та “хахльонкові”, довелося витерпіти в гімназії від учителів і товаришів-“паничів”[99]. У 1902 р., на двадцять другому році життя, Винниченка вперше заарештовано і при цій нагоді виключено з Київського університету. Того самого року він дебютував у літературі першим надрукованим оповіданням. Наступних п’ятнадцять років, аж до самої революції, його життя протікало подвійним річищем професійного письменника і професійного революціонера. Як письменник Винниченко працював надзвичайно інтенсивно і продуктивно; щороку з’являлися нові його твори: збірки новель, романи, театральні п’єси. Водночас Винниченко був активним і провідним членом Революційної української партії (РУН) та її спадкоємиці, Української соціял-демократичної робітничої партії (УСДРП). Він кількома наворотами сидів у в’язниці, тікав за кордон, нелеґально повертався на Україну, скитався по різних європейських країнах, брав участь у партійних з’їздах, редагував партійні органи і т. ін. Літературна праця та революційна метушня не залишали часу для поглиблення політичної освіти. Підпільна гуртківщина давала певний практичний організаційний досвід, але далеко не такий, що готував би до завдань керування державою.
Тут виникає питання про специфіку Винниченкового марксизму. Більшу частину свого життя, від студентської лавки до середини 1930-их рр., він виступав як переконаний і войовничий марксист. Але його марксизм був своєрідний. Недаремно Ярослав Пеленський{26} колись назвав Винниченка “нешлюбною дитиною Карла Маркса з вродливою й темпераментною українською молодицею [...]. Він був дуже репрезентативний для нашого мислення, чи, точніше кажучи, для нашого несистемного і нелогічного мислення”[100]. Кажучи коротко, з вчення Маркса-Енґельса Винниченко сприйняв тільки есхатологічно-утопійну, але не пізнавально-наукову частину. Його в марксизмі захоплювали такі речі, як протест проти несправедливости капіталістичного ладу, міт пролетарської революції, візія майбутнього ідеального соціялістичного суспільства. Крім цього, він засвоїв типову марксистську фразеологію. Одначе з Карла Маркса був не тільки пророк пролетарської революції, але також великий ерудит та визначний учений-мислитель. Маркс і Енгельс продовжували та на свій лад творчо переробляли (дехто скаже, спотворювали) здобутки напрямів, що посідають центральне місце в європейській інтелектуальній традиції: французького просвітництва, німецької клясичної філософії, англійської ліберальної економіки. На духовій фізіономії Володимира Винниченка все це не залишило помітного сліду. І в українській науковій і політичній літературі маємо низку авторів, які з більшим або меншим успіхом застосовували засоби марксистської методології для історичної і соціологічної аналізи: Юліян Бачинський, Микола Порш, Валентин Садовський, Лев Юркевич, Володимир Старосольський, Володимир Левинський, Роман Роздольський. Винниченка не можемо зарахувати до їх числа. Його розуміння марксистської теорії не підносилося понад рівень популярних брошур. Винниченка можна вважати ідеологом українського націонал-комунізму в тому сенсі, що в його “Відродженні нації” та публіцистиці наступних років пластично виражені настрої, емоційний клімат, притаманні цьому середовищу. Але куди логічніше, інтелектуально стійкіше обґрунтування концепції українського шляху до комунізму, української радянської державности знайдемо в відомому трактаті Василя Шахрая і Сергія Мазлаха, “До хвилі”, чи хоч би в працях Миколи Скрипника.
98
Уривки зі спогадів Олександра Яковича Шульгина // Збірник на пошану Олександра Шульгина (1869-1960). - Париж - Мюнхен, 1969. - С. 292.
99
Винниченко В. Маленьке пояснення. Одвертий лист до редакції “Українських вістей” // Українські вісті (Нью-Ульм). - 1950. - 10 серп.
100
Пеленський Я. Чому так мало думаємо? // Українська літературна газета. -1960. - Ч. 4 (58), квіт. - С. 1.