Скоро після своєї нашумілої подорожі до Москви й на Україну та невдалої спроби наладнати співпрацю з більшовицькою владою (травень-вересень 1920 р.)[101], Винниченко видав під фірмою Закордонної групи Української комуністичної партії брошуру “Революція в небезпеці”, що в ній він висловив свій протест проти радянської “системи абсолютного централізму” та заявив, що “національна політика Російської комуністичної партії на Вкраїні це політика “єдиної і неділимої Росії”[102]. Проте це аж ніяк не означало, що Винниченко порвав з комунізмом. Брошура адресована комуністам і революційним соціялістам Европи та Америки й написана “з погляду революції, в інтересах революції та з погляду ідейної соціяльно-політичної рідности з тою самою Російською комуністичною партією”[103]. Коли в УРСР настала доба “українізації”, Винниченко прийняв її з надією, що більшовицький режим пішов назустріч його вимогам і почав на ділі здійснювати його програму. В 1926 р. він видав брошуру, в якій закликав українську еміґрацію “вертатись на Україну й брати участь у праці й боротьбі за соціялістичний устрій”[104]. У 1920-их рр. його белетристичні твори часто публікувалися в Радянській Україні, його п’єси ставилися на тамтешніх сценах.
Брошуру “За яку Україну” з 1934 року можна вважати за лебедину пісню Винниченкового націонал-комунізму[105]. Віднотовуючи такі тривожні факти, як самогубство Скрипника і Хвильового, Винниченко ще раз заявляє свою відданість комуністичній ідеології та льояльність до радянського режиму. В цій брошурі він звертається до кремлівських вельмож як до “товаришів” і згадує про дружні розмови, які він вів із товаришем Сталіним, подорожуючи поїздом з Харкова до Москви в 1920 р. Далі він ставить питання, що корисніше для українського трудового народу: чи (гіпотетична) буржуазна, самостійна Україна, чи наявна радянська, соціялістична Україна, “в тісному союзі з іншими радянськими республіками”? Винниченко вирішує цю дилему беззастережно на користь другої альтернативи: “Можна головою ручитися, що українська “самостійна” буржуазна влада так не дбала б за освіту, розвиток, культурність трудящих мас, як це робить тепер радвлада”[106]. Це писалося вже після того, як “радвлада” виморила в Україні голодом кілька мільйонів т. зв. “трудящих” і коли саме відбувалося масове винищування українських культурних кадрів, включно з усією старою верхівкою КП(б)У. Можна тільки дивуватися, до яких несамовитих абсурдів доводило ідеологічне доктринерство людину, якій не можемо відмовити ані інтеліґентности, ані патріотизму.
Сталінізм завдав смертельного удару українському національному комунізмові. Винниченко відійшов від цієї концепції десь у середині 1930-их рр. Водночас він розпрощався теж з марксизмом, хоч не з тією кінцевою метою, що її ставить собі марксизм; прагненням “земного раю”, безклясового й неантагоністичного суспільного ладу. Характеристично, що в своїх працях з останнього п’ятнадцятиріччя Винниченко ніколи відкрито не признався в помилковості своїх давніших марксистських і комуністичних позицій.
101
Розповідь про Винниченкову подорож тепер доступна з перших рук після опублікування недавно його щоденників: Винниченко В. Щоденник. - Едмонтон і Нью-Йорк, 1980. - Т. 1. - С. 427-487. Див. також: Костюк Г. Місія Винниченка та його доба. Дослідження, критика, полеміка. - Нью-Йорк, 1980. - С. 210-22; Czajkowski М. Wolodymyr Vynnychenko and His Mission to Moscow and Kharkiw // Journal of Ukrainian Graduate Studies. - 1978. - N 2. - P. 3-24.
102
Революція в небезпеці: Лист Зах. групи У.К.П. до комуністів і революційних соціалістів Европи та Америки. - Відень - Київ, 1920. - С. 7, 50.
103
Революція в небезпеці: Лист Зах. групи У.К.П. до комуністів і революційних соціалістів Европи та Америки. - С. 7.
104
Винниченко В. Поворот на Україну. Львів - Пршібрам, 1926. - С. 13. - Ця брошура була мені не приступна. Цитата взята зі вступної статті Михайла Мольнара в книзі: Винниченко В. Оповідання. - С. 14.