Книга “Z dziejów Ukrainy” звернула на себе увагу наукового світу, і Липинського за його історіографічні заслуги обрано дійсним членом Наукового т-ва ім. Шевченка у Львові (березень 1914). Його наукові статті та рецензії появлялися в “Записках” НТШ, а публіцистичні статті (часто під псевдонімом В. Правобережець) - на сторінках “Літературно-наукового вісника” та київського щоденника “Рада”.
Липинський був переконаним самостійником ще в той час, коли ця ідея була чужа загалові національно свідомого українства, особливо на Наддніпрянщині. Передбачаючи, що напруження міжнародних стосунків, помітне за тих років, може довести до війни, він уважав, що грядуча воєнна завірюха повинна бути використана для української самостійницької акції. З цією думкою він взяв участь у таємній нараді політичних еміґрантів з Наддніпрянської України, - до речі, самих соціялістів (А. Жук, Л. Юркевич, В. Степанківський), що відбулася у Львові в березні 1911 року. Вирішено започаткувати за кордонами Російської імперії політичну і пропаґандивну акцію на користь ідеї української державної незалежности. Це був зародок майбутнього Союзу визволення України, який організаційно оформився після вибуху війни, вже без участи Липинського[119].
Самого Липинського, як резервового офіцера, покликано з початком війни до служби в російській армії. В кавалерійському авангарді армії ген. Самсонова він відбув східньопруську кампанію, яка, як відомо, скінчилася розгромом російських військ. Переправляючися під час відступу верхи через річку, Липинський тяжко застудився. В нього відновилася туберкульоза легенів, що її ознаки були в Липинського вже й давніше, але яку вважали за вилікувану. Тепер, після тяжких фронтових пригод, у Липинського стався вибух крови. З того часу він уже ніколи не повертався до повного здоров’я. Однак у 1915 році його стан поправився настільки, що його переведено до військової служби в запіллі. Він стаціонував у Полтаві, де й застала його революція 1917 року.
Липинський з власної ініціятиви зукраїнізував свою військову частину; але його заходи не знайшли підтримки й санкції генерального секретаріяту військових справ при Центральній Раді, де до нього, як до поміщика й несоціяліста, поставилися з недовір’ям. Це дало привід для першого огірчення Липинського з української “революційної демократії”, яку він визнав за недозрілу до державного будівництва.
Протягом 1917 року в Полтаві виник гурт, що складався з місцевих дідичів, заможних селян і громадських діячів, яких об’єднувала опозиція до соціялістичного курсу Центральної Ради. Ця група зорганізувалася у червні в Українську демократично-хліборобську партію, і до її провідних членів належали М. Боярський, Л Климів, С. Шемет, В. Шкляр і В. Андрієвський. До цієї партії пристав і Липинський, що зладив для неї нарис програми, виданий окремою брошурою. Основними ідеями програми були відстоювання державної суверенности України та збереження приватної власности на землю.
Липинський, як і його партія, не брав участи в підготуванні гетьманського перевороту; але він поставився позитивно до нового режиму гетьмана Павла Скоропадського. На запрошення міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, що був його особистим приятелем, Липинський погодився взяти на себе посольство Української Держави в Австро-Угорщині. Віденське посольство, очолене Липинським, провело обмін ратифікаційними грамотами мирового Берестейського договору між Україною, з одного боку, і Німеччиною, Болгарією та Туреччиною - з другого. Але ратифікація договору з Австро-Угорщиною не відбулася, бо, внаслідок анулювання Австрією таємної умови про поділ Галичини та передачу Холмщини Україні, між Києвом і Віднем виник дипломатичний конфлікт. Затяжні переговори, що їх Липинський провадив у цій справі, перервав розпад Австро-Угорської монархії й одночасне протигетьманське повстання на Україні.
119
Гідне уваги те, що у своїх державницьких планах з-перед 1914 року Липинський уже виявляв себе як монархіст, хоч тоді ще не як прихильник традиційного козацького гетьманства. Йому радше присвічувала думка про українське королівство з конституційно-демократичною формою правління. На київський королівський трон, що постав би в наслідок воєнної поразки Росії, мав би бути запрошений член котроїсь із старих європейських династій, подібно до того, як сталося в 19 стол. в декількох новоповсталих балканських державах. Зокрема Липинський і його тодішні однодумці зупинялися на таких трьох можливих кандидатурах: принц Йоахім, наймолодший син німецького цісаря Вільгельма II; один з синів архикнязя-престонаслідника Франца-Фердінанда, які через своє походження з морганатичного подружжя не мали прав на наследство в Австро-Угорщині; секундоґенітура династії Романових. (Цю інформацію завдячую д-рові Ярославу Пеленському).