Процес творення української державності мав за доби Центральної Ради два етапи. Перший тривав від весни до пізньої осені 1917 р., другий охоплював зиму з 1917 на 1918 р. Перший етап можна назвати автономістичним, а другий - самостійницьким. Парадокс полягав у тому, що завдання будівництва української держави доводилося виконувати не давнім самостійникам, а радше переконаним федералістам. Ані послідовники Міхновського, які після вибуху революції утворили партію соціалістів-самостійників, ані емігрантський Союз визволення України не мали істотного впливу на розвиток політичних подій у країні в 1917 р. Керівництво українською революцією перебувало в руках трьох партій, які стояли на виразно федералістичних позиціях: марксистських соціал-демократів, зорієнтованих на селян соціалістів-революціонерів та партії ліберальних інтелігентів, які прибрали назву соціалістів-федералістів. Вони опинилися у проводі тому, що на той час представляли українську політичну еліту. Їхньою метою була побудова автономної України у складі всеросійської федерації, але протягом декількох місяців логіка подій вивела їх поза первісну мету.
Дослідники історії української революції ніколи не повинні забувати одного фундаментального факту: процес кристалізації модерної нації відбувався на Україні з помітним запізненням. У цьому полягала велика різниця між українцями й іншими східноєвропейськими націями. У фіннів, поляків, чехів становлення нації передувало досягненню політичної незалежності. Натомість українцям довелося зіткнутися з проблемою державного будівництва в той час, коли вони тільки почали виходити з умов аморфної етнічної маси. Мемуаристи та історики того періоду слушно наголошують на структурних труднощах, які перешкоджали в 1917 р. українській справі: недостатня національна свідомість мас, нечисленність провідних кадрів і брак у них досвіду та опанування українських міст чужонаціональними елементами.
Незважаючи на ці перешкоди, український рух продемонстрував подиву гідну силу зразу ж після падіння царського режиму. Володимир Винниченко, один із провідних членів Ради й голова першого автономного українського уряду (Генерального Секретаріату), писав у своїх спогадах: “Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ”[39]. Можна говорити про 1917 р. як про рік “українського чуда”. Вирішальне значення мало національне пробудження українських мас.
Крім того, Центральна Рада досягла деяких визначних політичних успіхів. Введення до її складу представників місцевих російської, польської та єврейської меншостей перетворило Раду з органу українського національного руху на авторитетний законодавчий орган, крайовий парламент. Російський Тимчасовий уряд - спадкоємець тієї офіційної Росії, яка ще вчора заперечувала саме існування української нації, - змушений був визнати принцип автономії України, хоч і намагався обкраяти її територію й компетенції її уряду. Від часу скасування Гетьманщини й Запорозької Січі наприкінці XVIII ст. це була перша велика політична поступка, що її Росія зробила Україні[40].
Слід звернути увагу на те, що, навіть дотримуючись федералістичної програми, Центральна Рада започаткувала політичний курс, деякі аспекти якого вимагали для України, бодай неявно, прав суверенної держави. Прикладом цього була кампанія за зосередження українських солдатів російської армії в окремих національних загонах (т. зв. “українізація багнета”)[41]. Рада також вимагала, щоб українська делегація була допущена на майбутню мирову конференцію. Нарешті, вона вирішила скликати окремі українські Установчі Збори, що повинні були зійтися незалежно від усеросійських. Однак провідники Ради лояльно підтримували воєнні зусилля Росії й уникали будь-яких контактів із тими українськими групами потойбіч лінії фронту (галицькими й емігрантськими), які співпрацювали з ворогами Росії. Таким чином, влітку 1917 р. Рада все ще повністю дотримувалася федералістичної концепції.
40
Тимчасовий Уряд у принципі визнав українську автономію своєю Постановою від 16 липня 1917 р. (текст цього документа див. у кн.: Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. - Т. 1. - С. 114-115). Але “Інструкцією” від 17 серпня Тимчасовий Уряд обмежив територію автономії до п’яти губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської та Чернігівської), виключивши індустріальні райони Південної та Східної України. Число департаментів Генерального Секретаріату (автономного українського уряду) мало бути скорочене з 14 (як це пропонувала Рада) до 9; з-під компетенції української адміністрації були вилучені не лише військові справи, залізниці та зв’язок, але навіть судівництво і постачання продовольством (Там само. - С. 124 і наступні).
41
Кедровський В. Українізація в російській армії // Український історик. - 1967. - N 3-4. - С. 61-77; Ткачук А. Г. Крах спроб Центральної Ради використати українізовані військові формування в 1917 р. // Український історичний журнал. - 1967. - N 8. - С. 75-84.