Досвід всесвітньої історії, здається, підтверджує висновки Липинського. Досить легко навести підтверджувальні приклади з досвіду англійської, американської, французької та китайської революцій, а також національно-визвольних революцій XIX і XX ст. Сам Липинський покликався на російську революцію:
“...Мабуть і Ульянов не був би Лєніном, коли б у його житті і в жилах його ідейних помічників - Чичеріних, Бухариних, Калініних, Каменевих (начальник головного штабу - не Нахамкес) - не текла кров старого московського служилого дворянства, що оприччиною й терором врятувало й відбудувало московську державу за Грозного, за “смутного времени”, за Петра Великого - рятує й відбудовує й тепер під прапором большевизму пораз четвертий...” (с. 39).
Загальновідомо, що під час громадянської війни в Червоній армії служило більше колишніх царських офіцерів, аніж у Білій армії Колчака, Денікіна та Юденича, і що радянський апарат від самого початку ввібрав численних представників старорежимного управлінського персоналу. Тому ми можемо згодитися з тезою Липинського, що більшовицький провід здобував свій безпомилковий інстинкт до влади й політичний досвід від еліти імперської Росії.
Який стосунок мають ці історичні екскурси до проблематики української боротьби за самостійність за сучасних умов? Припускаючи, що Липинський мав рацію у своїх міркуваннях, ми доходимо логічно такого висновку: самостійна українська держава змогла б відродитися тільки за активної підтримки значної частини українського радянського “служилого дворянства”, тобто тих українців, які обіймають відповідні посади в комуністичній партії, адміністративному й економічному керівництві Української РСР і Радянській армії. Їхнє становище схоже на становище “малоросійських” дворян XIX ст.: вони служать імперській системі і великою мірою зрусифіковані. Але, подобається це нам чи ні, вони творять справжню еліту сучасного українського суспільства. Є підстави припускати, що, незважаючи на позверхній конформізм, багатьом із них не бракує почуття української ідентичності і що вони затаїли скарги проти московського зверхника. Екстраполюючи аргумент Липинського, можна було б сказати, що розумна, державницька політика національно свідомих емігрантів мала б полягати у сприянні дисидентським тенденціям у лавах української радянської еліти. А якщо, навпаки, еміграційні націоналісти нерозбірливо засуджуватимуть усіх членів цього естаблішменту як ренегатів і зрадників, вони лише повторюватимуть помилки народників у їхній поведінці з історичною аристократією.
ПОЛІТИЧНИЙ І РЕЛІГІЙНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ
Соціальний плюралізм Липинського доповнювався плюралізмом політичним. Його вихідною точкою було тверде переконання, що немає і не може бути раю на землі - досконалого суспільно-політичного ладу. Майбутня українська держава теж не буде утопією; вона неминуче допуститься повної міри помилок, зловживань і несправедливостей. Завданням опозиції буде старатися їх виправити. Тому “для опозиції його Величности буде завжди місце поруч уряду Його Величности в нашій Гетьманській Україні” (с. XL). Ба більше: здійснюючи тиск на державний апарат, опозиція запобігає тому, щоб він не став самозадоволеним і бездіяльним. Легально визнана опозиція є механізмом, який забезпечує безперервне відновлення національної еліти завдяки припливу свіжої крові.
Найпоказовішою для розуміння Липинським політичного плюралізму є його дискусія з Осипом Назаруком стосовно стратегії, яку треба прийняти щодо представників українських лівих сил. Назарук, який недавно повернувся до гетьманської ідеології, спонукав Липинського “вбити” (у переносному значенні слова) таких фальшивих пророків, як Драгоманов, Франко, Грушевський, Винниченко і навіть Шевченко, як “суспільно-державницьких пропагаторів”. Липинський відповідав:
“Шевченко, Франко, Драгоманов - революціонери. Боротьба з деякими їх шкідливими думками при помочі принижування їх революційного авторитету, думаю, безцільна. Завжди будуть українські революціонери, які будуть, і зовсім слушно, черпати з них свої натхнення. І зовсім не біда, що ми маємо революціонерів. Біда, що ми маємо тільки революціонерів. Щоб вилічити оцю смертельну однобічність нації, нам треба консерваторів з програмою позитивною, а не тільки з негацією революціонерів. Витворення оцієї позитивної консервативної думки, думаю, має для нас далеко більше значення, аніж боротьба з Шевченком, Франком і Драгомановим. Тим більше, що без сильної української консервативної організації - ця боротьба безнадійна. Люди мусять звідкілясь брати ідеї. Як мають тільки згаданих письменників, то будуть брати тільки з них, хоч-би не знати як їх критикувати. Одинока рада: дати письменників іншої думки, іншої тактики, іншого стилю. Головне - з перевагою розуму і волі над романтизмом і необдуманими емоціями. В цім напрямі поле велике і в цім, позитивнім, а не в негативнім напрямі я би радив Вам скерувати письменницький талант”[122].
122
Лист В. Липинського до О. Назарука від 18 лютого 1925 р. цитується за вид.: Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського / Ред. І. Лисяк-Рудницький. - Філадельфія, 1978. - C. XLVI.