Проблему легітимності влади розглядали два західні теоретики XX ст. - іспанець Хосе Ортега-і-Гассет та італієць Гулієльмо Ферреро. Варто порівняти їхні думки на цю тему з ідеями Липинського. Ортега писав:
“Згода, той вид згоди, який творить фундамент стабільного суспільства, припускає, що спільнота поділяє тверду і спільну, безсумнівну і незаперечну віру щодо тих, хто виконує верховну владу. І це має величезне значення. Тому що суспільство без такої віри має мало шансів досягти стабільності... Кожна з європейських націй жила протягом століть у стані єдності, оскільки всі вони сліпо вірили, - кожна віра сліпа, - що королі правили “Божою милістю...”. Коли народи Європи втратили цю віру, королі втратили милість і були зметені поривами революції”[123].
Ферреро наводить подібний аргумент. Згідно з ним, європейська цивілізація виробила два великі принципи легітимності - монархічно-спадковий й демократично-виборний. Обидва довели свою здатність бути фундаментами стабільних політичних систем. Від часів Французької революції монархічний принцип прийшов до занепаду, привівши до повалення монархії в більшості країн наприкінці першої світової війни. Однак у більшості випадків за зникненням монархії не наставало встановлення стабільної та легітимної демократії, до якої відповідні народи не були готові. Вакуум влади, що утворювався після падіння монархій, заповнювали режими, які Ферреро називає “революційними” або “тоталітарними” і перші приклади яких він убачає в якобінській і наполеонівській диктатурах. Такі режими заявляють, що вони представляють народну волю. Але їхній удаваний демократичний характер є обманом, тому що вони не можуть витримати випробування вільними виборами й наявністю відкритої опозиції. Революційні режими намагаються компенсувати брак справжньої демократичної легітимності закликами до виняткової та войовничої ідеології й особистої харизми непогрішних лідерів, втягуванням у зовнішні військові авантюри і, нарешті, систематичними репресіями проти всіх дисидентських елементів. Революційні або тоталітарні режими неминуче є терористичними, оскільки правителі, відчуваючи нелегітимність і нестабільність своєї влади, живуть у постійному страху перед суспільством, а суспільство живе в постійному страху перед правителями[124].
Погляди Липинського повністю збігаються з поглядами Ортеги та Ферреро щодо легітимної функції, яку виконував у минулому інститут монархії. Основну розбіжність можна знайти в оцінці сучасного й майбутніх перспектив. І Ортега, і Ферреро вважали, що в наш час єдине реальне розв’язання проблеми легітимності влади є демократичним. Липинський це заперечував. Його песимістична оцінка демократії, без сумніву, відбивала невдачу української та російської демократії 1917 р., а також погану гру західних ліберальних демократій, які виграли війну проти консервативно-монархічної імперської Німеччини, але явно не спромоглися створити життєздатний і стабільний післявоєнний порядок. Липинський був ревно відданий ідеї влади закону. Тому він не міг не відкинути “революційного”, тобто диктаторсько-тоталітарного, розв’язання проблеми державного ладу, яке в українській політиці представляли комуністичний та інтегрально-націоналістичний рухи. Єдиним вибором, який йому залишився і який він пристрасно прийняв, була вірність випробуваному часом принципові монархічної легітимності.
Щоб уникнути можливого непорозуміння, мусимо наголосити, що Липинський аж ніяк не був прихильником абсолютної монархії. Він найрішучішим чином відкидав абсолютистсько-монархічні режими, такі, як у царській Росії, називаючи їх “спадковими диктатурами”. “...Ми не хочемо, розуміється, старого царського самодержав'я, цієї півазіатської демократичної [тобто популістської] деспотії, що себе в хвилинах небезпеки все при помочі юрби - погромами рятувала” (с. 42). Тип монархії, яку він обстоював, - це “законом обмежена і законом обмежуюча”, тобто, іншими словами, конституційна монархія. Липинський не раз покликався на приклад Англії як на модель режиму, до якого мала б змагати Україна. Він вірив, що Гетьманщина XVII-XVIII ст. еволюціонувала в напрямку цього типу політичної системи.
Липинський не переочував того явного факту, що дух його доби був недоброзичливим до ідеї спадкової влади - принципу монархічної легітимності:
123
Ortega у Gasset J. Concord and Liberty / Transl. by H. Weyl. - New York, 1963. - P. 19-20.