НАЗАРУК І ЛИПИНСЬКИЙ: ІСТОРІЯ ЇХНЬОЇ ДРУЖБИ ТА КОНФЛІКТУ{39}
Історія взаємовідносин між Осипом Назаруком і Вячеславом Липинським становить драму, що її текст написало саме життя. Їх принагідне знайомство перетворилося згодом у сердечну особисту дружбу та політичне побратимство. Проте у стосунках між Назаруком і Липинським від початку спочивали приховані зерна потенціяльних розходжень, що іноді проривалися назверх у тертях і взаємних жалях. Коли ж врешті прийшло між ними до відкритого конфлікту, це сталося нагло і для них самих несподівано, але заразом з фатальною неминучістю. І як раніше обопільна приязнь і співпраця була важливим позитивним чинником у житті і Назарука й Липинського, так пізніший розрив дорого коштував обом.
Історія цих взаємин, попри свій безперечний біографічний та психологічний інтерес, має теж ширше значення. Чейже вони оба, Вячеслав Липинський і Осип Назарук, належали до найвизначніших українських постатей першої половини XX століття. Роля Липинського, як історика, політичного мислителя та основоположника й лідера консервативно-монархічного руху - загальновідома Щодо Назарука, він досі не дочекався належної оцінки, хоч як публіцист, журналіст, літератор і політичний діяч, він був непересічною особистістю.
Крім листів Назарука, у цій праці ми використали теж інші джерела, а між ними в першу чергу листи Липинського до Назарука, що збереглися частинно. Проте автор свідомий того, що його праця написана, так би мовити, з назаруківської перспективи, бо саме його барвиста постать стоїть у центрі дослідження. Автор намагався затримати критичний дистанс (який не виключає пошани й симпатії) у трактуванні обох, Назарука й Липинського, а їхній конфлікт зобразити по змозі безсторонньо.
ПЕРША ЗУСТРІЧ
Осип Назарук і Вячеслав Липинський зустрілися вперше у Станиславові, тодішній тимчасовій столиці Західньої Области Української Народної Республіки (ЗОУНР), на весні (в березні або квітні) 1919 року.
Липинському було тоді 37, а Назарукові 36 років, отже вони були майже ровесники. Не зважаючи на порівняно молодий вік, оба вони мали за собою поважний життєвий досвід та чималий творчий доробок. Вони належали до різних суспільних середовищ і перебували на різних ідейно-політичних позиціях.
Вячеслав Липинський (нар. 5 квітня 1882) походив з польської земельної шляхти на Правобережжі. У молодому віці приставши до українського національного руху, він скоро виріс на провідника та публіцистичного речника “Українців римо-католиків”, себто тієї групи серед правобережної, польської по культурі, шляхти, яка схилялася до українства. Рівночасно Липинський звернув на себе увагу своїми науково-історичними працями, а збірник “Z dziejów Ukrainy” (Київ - Краків, 1912), що його він зредагував і здебільша сам написав, відразу висунув його в перший ряд українських істориків. Під час Першої світової війни Липинський служив як офіцер резерви в російській армії. Тяжкі фронтові пригоди відновили в ньому хронічну хворобу, туберкульозу легенів, яка згодом спричинила його передчасну смерть. Після падіння царизму, Липинський був у 1917 році співосновником Української Демократично-Хліборобської Партії, що відстоювала державну самостійність України й боролася за збереження приватної власности на землю; хлібороби-демократи перебували в опозиції до ліво-соціялістичного курсу Центральної Ради. Від гетьманського уряду в 1918 р. Липинський отримав призначення на посланника Української Держави в Австро-Угорщині. Він залишився на віденському дипломатичному пості теж після того, коли в Україні до влади прийшла Директорія, хоч Липинський, як консерватист, до режиму Української Народної Республіки й до політики Директорії відносився з принциповим недовір’ям[125].
125
Дані про життя В. Липинського подаємо за нашою статтею: Іван Лисяк-Рудницький, “Вячеслав Липинський”, “Між історією й політикою” (Мюнхен: Видавництво “Сучасність”, 1973), стор. 139-62. Там же зібрана література.