Коли в середині 1923 р. матеріяльне положення Липинського трохи покращало, він листовно звернувся зі запитом до Назарука, який тоді перебував у Канаді, щодо способу звороту боргу; уряд Петрушевича на той час уже припинив своє існування. Назарук відповів:
“... я все таки звертаю на те, щоб Ви були ласкаві, бодай колись, бодай коротенько, написати хоч би перегляд історії - бо хто його в нас напише? Чейже не старий Грушевський, що хвалить без сорому тих, які зраджували власну державу й переходили до татар (...).{40} А з молодших майже всі монографісти, які не проявляють загальнішого світогляду й обрію. Просто - нація без історії та й тільки. (...) Скажіть Собі, що Ваш “категоричний імператив” вимагає лишити по собі якусь хоч би й маленьку цілість, написану загальними великими рисами, без подробиць: розвиток і причини занепаду. Для науки, для всіх. (...) Зі зворотом грошей на всякий випадок не спішіться, бо нема потреби”[136].
Назарукові, очевидно, залежало на тому, щоб Липинського морально зобов’язати до написання державницької історії України. Іронія долі хотіла, що саме ця справа виринула наново майже десять років пізніше, в момент назрівання конфлікту між Липинським і Назаруком, та остаточно затруїла їхні відносини.
НАЗАРУК У КАНАДІ
Вліті 1922 р. Назарук виїхав з Відня до Канади, для переведення між канадськими українцями Позички Національної Оборони, яку проголосив центр Петрушевича. Побут Назарука в Канаді тривав трохи довше одного року, від початку вересня 1922 до кінця жовтня 1923. Канадський рік був важливим етапом у житті Назарука, поворотною точкою в його духовій еволюції. Саме в Канаді пережив він світоглядовий перелім, який перевів його з колишніх радикальних і вільнодумних на нові монархістичні й католицькі позиції[137].
Отож Липинський не відіграв вирішальної ролі в “наверненні” Назарука, що було радше спонтанним духовим процесом, обумовленим, з одного боку, досвідом недавнього революційного періоду, а з другого, новими канадськими спостереженнями. Проте Назаруковий зворот “на право” ідейно зблизив його до Липинського й цим самим створив передумови для їхньої майбутньої співпраці.
Перший свій лист з Канади до Липинського Назарук написав щойно в червні 1923. Впродовж попередніх місяців він був дуже занятий позичковою акцією, яка вимагала постійних роз’їздів по велетенських просторах і виступів на десятках віч. Але 14 березня 1923 р. рішенням Ради Амбасадорів у Парижі держави Антанти визнали суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Політика Петрушевича, побудована на вірі у справедливість західніх держав, зазнала повного краху. У зв’язку з цим припинилася акція Позички Національної Оборони серед канадських українців. Влітку 1923 Назарук зірвав відносини з центром Петрушевича, який уже розпадався.
Маючи більше вільного часу, міг собі тепер Назарук дозволити на розкіш обміну думок з Липинським. Уже у своєму першому листі, висланому з далекого Едмонтону, столиці прерійної провінції Альберти, він запевняв Липинського, що не раз згадував його “у сім дивнім краю”[138]. Продовж наступних трьох місяців Назарук написав до Липинського сім листів, що в них ділився враженнями від канадського й українсько-канадського світу та міркуваннями про недавні Визвольні Змагання. Назарука хвилювало передусім питання про причини української поразки. Він запитував, чи, на думку Липинського, західньоукраїнська державність була б втрималась,
“якби на самім початку проголошено диктатуру і якби ту диктатуру був одержав чоловік сильної волі, безоглядний і - sit venia verbo - жорстокий супроти своїх і супроти чужих. (...) [Такий диктатор] міг арештувати все польське населення Східньої Галичини й зігнати його до величезних таборів та серйозно загрозити, що на випадок дальшого посування поляків, виб’є до ноги всіх інтернованих”[139].
Відповідь Липинського не збереглася, але годі сумніватися, що його реакція мусіла бути неґативна. Він дотримувався принципів християнського універсалізму й послідовно заперечував терористичні методи в боротьбі за українську державність. В цитованому листі Назарук згадав теж про свій “давно назрілий плян: написати повість, що ідеалізувала б Кривоноса”[140]. Але Липинський серед діячів Хмельниччини похвально оцінював представників покозаченої шляхти, таких як Михайло Кричевський, а не вождів черні. Не минуло й двох років, як сам Назарук каявся у своїх попередніх нахилах: “Пригадайте Собі мої мрії про “потребу” ідеалізування Кривоноса, заки Ви не зоперували того хворого напрямку думки в мене!”[141]
137
Назарук згодом описав свою світоглядову кризу, пережиту в Канаді, в книжці “На Спокійнім океані: Вражіння і думки з дороги” (Львів: Бібліотека Української Народньої Обнови, 1934).