Таким чином Назарук під час свого побуту в Канаді ще не сприйняв ідеології Липинського. Про це свідчать теж його завваження з-приводу трактату Липинського, “Листи до братів-хліборобів”, що його початкові розділи він мав нагоду читати у збірниках “Хліборобської України”:
“Щодо блискучої праці Липинського, опертої на небувалій у нас історичній освіті та бистроті, - то вона, на мою думку, може відограти велику ролю тільки тоді, коли б Европа знищила себе до самих основ і почала колись наново свою відбудову, як се було по знищенню старої її культури після великої мандрівки народів. Коли не наступить цілковите знищення теперішньої культури, получене з можливістю її відбудови на проголошених нових засадах, - остане та праця, на мою думку, тільки спізненою теорією, котра світитиме як взірець праці одної з дуже бистрих голів, яких сучасна Европа не має багато”[142].
Іншими словами, віддаючи данину ерудиції й талантові Липинського, Назарук уважав його вчення за утопію, яка не має великих шанс на застосування в реальному житті. А втім з того ж часу існують ознаки ідейного наближення Назарука до Липинського. І так він запевняв його, що “якби Ваші “Листи до братів-хліборобів” були появилися заки вибухло повстання проти гетьмана, ні один галичанин був би пальцем не рушив проти гетьмана, - навпаки, цілий Загін Січових Стрільців, що стояли в Білій Церкві, був би завзято підпирав його”[143]. Проте Гетьманщиною 1918 р. Назарук тоді ще не захоплювався беззастережно, але намагався її оцінювати об’єктивно. Він стверджував: “...годі заперечити, що в гетьманській політиці були сильні противенства: з одного боку русифікаторські затії, з другого дбання про розвиток української національної культури”[144]. Ці хитання дуже характеристичні для переходового періоду в світоглядовій еволюції Назарука.
На початку 1920-их рр. українська спільнота в Канаді перебувала під знаком завзятої внутрішньої релігійної боротьби. Поважна частина вірних Греко-Католицької Церкви опинилася в гострій опозиції до Риму і власного духовного проводу. Ці розходження довели до відкритого розколу та створення Української Греко-Православної Церкви. Назарук уважно слідкував за цими церковно-релігійними відносинами та інформував про них Липинського. Він бажав, щоб Липинський дав авторитетне наукове вияснення суперечливих питань української церковної проблематики, які хвилювали громадськість. Тому вже у своєму першому листі з Канади він попросив Липинського написати статтю на цю тему[145]. Від цього Липинський відмовився, але зате висловив свою готовність дати відповіді на низку конкретних запитів. Анкету про церковні справи, зложену з 26 питань, вислав Назарук Липинському під кінець серпня 1923 року. Виготування відповідей, що деякі з них мали характер окремих коротких статтей, затягнулося до грудня-місяця. Праця Липинського, озаголовлена “Релігія і церква в історії України”, появилася друком щойно два роки пізніше в газеті “Америка” (Філядельфія) та книжковою відбиткою[146]. Ця студія, що становить помітну позицію в спадщині Липинського, завдячує своє постання ініціятиві Назарука й її можна розглядати як перший плід їхньої співпраці.
НАЗАРУК В АМЕРИЦІ
Не зумівши влаштуватися в Канаді, Назарук на початку листопада 1923 р. переїхав до Чікаґо, де перебрав редакцію двотижневика “Січові Вісті” (пізніше перейменованого на “Січ”), органу “Січової Організації Українців у Злучених Державах Америки”. За спонукою Назарука та під його ідейним керівництвом Січова Організація пройшла в 1924 р. швидку й радикальну еволюцію. На V з’їзді “Січей”, 30-31 травня 1924, прийнято новий статут, запропонований Назаруком, що ним скасовано в організації виборність та замінено її принципом призначення згори; всю владу в організації зосереджено в руках її провідника, що носив титул “головного отамана”. Цей пост займав чікаґський лікар, д-р Степан Гриневецький (1877-1942), що цілком стояв під впливом Назарука. Гриневецький і Назарук спрямовували “Січі” на гетьманські позиції, ламаючи опір внутрі організації. На початку листопада 1924 р., - отже саме рік після приїзду Назарука до США, - американські “Січі” явно станули на гетьманській плятформі, визнавши Павла Скоропадського законним гетьманом-монархом України. Про цю подію Назарук сповістив Липинського листом з 3 листопада[147].
142
Осип Назарук, “До історії революційного часу на Україні: Українські політичні партії, їх союзи і теорії” (Вінніпеґ, 1924), стор. 15-16. Брошура написана восени 1923 р.
146
Вячеслав Липинський, “Релігія і Церква в історії України” (Філядельфія, 1925. Передрук з “Америки”); друге вид. (Львів: Накладом “Дружини”, 1933); третє вид. (Нью-Йорк: Булава, 1956. Фототипічний передрук першого вид.). В кожному з трьох видань не з’ясована генеза книжки та роля Назарука в її постанні. Авторське вступне слово Липинського звернене до не названого по імені “Пана Редактора”, що ним, очевидно, був Назарук.