Після багаторазово повторених вітань туга перетворюється на нудьгу, інші мандрівники починають обмінюватися майже куртуазними усмішками, а хлопець-мітингувальник, знову жартома, заводить пісні: «Проклята Америко, уся золота, що мені твої простори, коли я сирота…» Реакції, втім, ніякої.
Нарешті з'являється водій, махає американцям — і ті починають перекличку. По одному боснійці заходять в автобус, сідають на встановлене місце і поглядом повертаються до тих, що їх проводжають. Кожному стріляє в голову все, про що не сказав, кожен починає за склом ворушити губами, робити гримаси, приглушено гукати. Коли всі пасажири вже всередині, водій заводить мотор і виходить з автобуса. Біжить до автостанції, наче й не збирається нікуди їхати.
Повертається за п'ять хвилин, ручкається з кожним американцем, заходить в автобус, долинає пердіння гідравліки, двері зачиняються, пасажири на півслові припиняють ворушити губами, автобус рушає, а коли об'їжджає проводжаючих, всі озираються. Дівчина обертає сліпого, і він, як механічна лялька, розвертається разом з усіма і махає вслід невидимому звуку мотора, звуку, що смердить бензином і старими рибальськими човниками.
Товариство мовчки розходиться, тільки якийсь дід у французькому береті жваво коментує:
— Бий мене сила Божа, якщо я це зрозумію. Мейра з Сараєва повезла двадцять два кілограми речей, і в Америку можна брати тільки двадцять два, але ті двадцять два нині вранці ще були п’ятдесятьма. Якщо її в Америку не пускатимуть, муситиме все переполовинити. Наприкінці в неї нічого не залишиться, але й те ніщо двадцять два кіло важитиме. Ось до чого докотилися.
Біллі Голідей багато пила і надто довго жила в диму, тож і виглядала такою нещасною і виснаженою. Співала так, як могла б співати сама печаль, і це подобалося людям. Пізніше почали народжуватися дівчатка з її обличчям, чорні та білі, однаково змучені, хирляві й вразливі, з чиїх легень джаз не рвався, але їхні вуха однаково довірливо ловили його звуки. Він споживав їх так, як вони споживали алкоголь, а в якихось сірих під'їздах, десь над ранок, самотні й печальні, вони вивертали його тяжкими, розхитаними синкопами буґі. Різниця між ними та Біллі полягала тільки в тому, що її туга була первинною, а їхня — похідною. Джазова співачка створила те, що фізіологія вивергала з наших дівчат.
«Дзвін» — це був клуб у підвалі якогось австро-угорського будинку, приміщення з тисячею склепінь та арок, розламане, як літера Г. Тремтячий звук труби ламався посередині. То був джаз, детермінований архітектурою, і його не могли виправити ні потужні динаміки, ні їхнє розташування, ні спроби хазяїна підніманням і опусканням басів, стишуванням і підсиленням створити для всіх однакове враження. У «Дзвоні» здавалося, що два краї клубу завжди слухають різну музику. Одні дивились перед собою порожніми очима, сп'янілі від гучного звуку та пива, з розширеними від героїну зіницями, а інші весело сміялися, поза межами всіх звуків і відчуттів.
Чоловік за шинквасом звався Сем. Принаймні поки протирав склянки, розливав напої та всміхався гостям. Взагалі його звали Семездин. Але це ім'я було задовге і потребувало значно довших та глибших поглядів, ніж їх міг дозволити собі відвідувач «Дзвона». Господаря звали Ведран. Смаглявий, вусатий і неголений мексиканець, поруч з яким завжди була нова дівчина. Кожній він пояснював, що саме це життя, найкраще з можливих, особливо якщо проводиш його під музику «Дзвону», під той гнилий джаз, що змішується з пивом, димом трави в легенях і звуками з мінаретів — спосіб вирватися з реальності, летіти над мокрими сараєвськими вулицями і над жовтою каламутною Міляцкою. Ведран залицявся до дівчат, говорячи їм речі, у які не вірив сам, віри в які не очікував і від них, але гепенінґ завжди завершувався довгим і вологим поцілунком. Усі погляди були прикуті до цього союзу, хоч він ніколи й не приносив нічого нового. Тільки Сем, звісно, в черговий раз посміхався, свідомий того, що Ведрани приходять і йдуть, а бармени завжди залишаються.
Незадовго до світанку, у той час, коли всі випили вже все і коли бармен з аптекарською точністю вимірює рівень у кожній пляшці, якась дівчина завжди сиділа за баром, цідила еспрессо і за розпатланим волоссям ховала сльози. Останні гості вдягали пальта, Ведран давно пішов, а Сем краєчком ока пеленгував когось, хто б відвіз його додому.