Дівчина, що плаче, означала продовження ілюзії. Але, якщо вже перейдено межі пристойності і якщо всі переповнені джазом, то її могли тільки зневажати, якщо вона ще не почала їх нервувати. Вона була важливим попередженням, що не можна переходити межу, що годиться повернутися до реальності, вийти із екстатичного заціпеніння і повернутися до нудного, а насправді єдино можливого денного ритму. Прийняти її сльози означало те саме, що й стати наркоманом, відірватися й полетіти туди, де живуть ті, що вважають, нібито ілюзія може стати моделлю для життя. Біллі Голідей цілком собі нічогенька, поки не стане єдиним вибором.
І тому нам варто піти додому, в туман, сніг і в тепле ліжко.
Одного дня реальність увірвалася у «Дзвін». Гості спакували свої студентські сумки і роз'їхалися по містечках, де народилися. Сподівалися, що там виживати буде легше. Добой, Тешлич, Баня-Лука, Мостар, Чапліна… Ведран з вікна своєї квартири побачив циклопове око танкової гармати, що витріщалося просто на нього. Злякався, взяв за руку дівчину-на-той-день і втік у спокійний район міста. Платівки, касети і грамофон згоріли. Джаз горить так само, як народні пісні, панк, як «Дорз», зрештою. Він оселився в закинутому підвалі з однією-єдиною дівчиною, що, ніби горобчик, ніби Едіт Піаф, тремтіла в його обіймах, коли довкола рвалися снаряди.
«Дзвін» пограбували місцеві бандити в камуфляжі, дерев'яною барною стійкою сусіди палили грубки в перші холодні дні, клуб перетворився на голий підвал без будь-яких ілюзій. Сем одного разу показав іноземним журналістам це місце, цю холодну й пусту діру. Вони роззиралися, не вірячи, певно, що тут колись був джаз-клуб. Зрештою, що ті нещасні, голодні й злиденні боснійці могли знати про джаз, про засклені мансарди Мангеттена, де хтось у темному алкоголі топить свою тугу. Серед іншого й через те, що Біллі Голідей уже давно мертва.
Боюся навіть думати, де насправді живу. У місті, що, так само, як інші міста, сповнене кольорів, знаків та дороговказів, які точно, ніби метроном, для кожного визначають його місце і його сенс. За сто кілометрів від краю світу, тут люди планують своє майбутнє, шевці лагодять зимове взуття, кравці шиють одяг, що від випадку до випадку прослужить ціле життя, письменники розпочинають тритомні родинні саги, що писатимуться десятками років. Життя розмірено пульсує, з маленькими зрадами та паузами, ніби гра з чеками та кредитками; люди тривають у замкнених колах, мерехтять, як неонові реклами, ритуально проживають свій вік, від утроби до могили, далекі від усякого апокаліпсису. Живуть, власне, так само, як жив я доти, доки війна в моєму місті поламала всі речі й розбила всі ритми. Перед тим, як страх змусив мене відкинути будь-які вагання й кинутися навтьоки. Усе моє залишилося позаду, аби бодай у спогадах вимірювати ціну страху. І дім, і книги, холодильник, відео, меблі, відчуття, що маю заощаджувати на якесь завтра… Зараз гроші можу витрачати вільніше, ніж будь-коли, бо знаю: їх недостатньо, щоб купити в цьому місті щось важливе. Хоч би й мікрохвилівку. Але, доки маю їх, харчуюся в дорогих ресторанах, залишаю чайові, не рахую дрібні купюри. Почуваюся монахом, що не має нічого свого, та все ж таки багатий — маю свободу вибору. Уже наступного моменту можу бути деінде; зрештою, можу бути ніде, в світі простодушних мрій, віри чи фаталізму. Байдуже.
Часто мені до рук потрапляють листи, адресовані комусь іншому. Люди думають, що я й досі маю зв'язок із тим, залишеним містом, приносять їх і просять, щоб я з оказією відправив. До міста, з якого я втік, більше не їздять листоноші, не літають поштові голуби; залишилися тільки таємні й непевні зв'язки, і я мав би бути одним з таких. Якийсь час тому мені передали листа для чоловіка, що був уже мертвий. Його вбили, коли стояв на порозі й курив. Так принаймні повідомляли.
Тому, хто приніс листа, я не хотів казати правду, бо він, мабуть, не знав би, що робити з такою правдою. Листа я запхав у шухляду, сподіваючись, що він зникне. Щоразу, коли я відкривав шухляду, шукаючи зовсім інші речі, лист плутався під руками. І коли ще одна смерть стала лише частиною історичної пам'яті, і коли вже не було туги, що її супроводжувала б, я вирішив того листа відкрити. У ньому знайшовся зовсім незнайомий мені чоловік, з іноземним іменем та прізвищем; і оскільки мене особисто він не стосувався, я сприйняв його лист як літературний текст, далекий від реальності і трохи ближчий до спогадів.