Пригадуєш, який тоді відчай запанував? Спочатку говорилося, що серби захоплять місто, потім — що нас виріжуть до ноги, а коли збагнули, що не станеться ні першого, ні другого, зрозуміли, що й ми маємо бути інакшими. Білий світ став об'єктом ненависті, від Бога чогось очікували тільки за звичкою (чи все-таки зі страху, щоб не сталося найгіршого), а між людей хрускотів сибірський лід. Спохмурнілі міщани тягнули каністри з водою, рубали дрова по парках і шукали нової можливості вибору. Іноземні журналісти заговорили про «столітню ненависть» й незбагненні племінні конфлікти, а боснійці все рідше намагалися їх переконати, що це неправда. Війна мусульман і хорватів означала кінець «м'якої війни», кінець ери добрих людей. Одні про одних почали говорити те, що про всіх давно вже говорили четники. Повірили, що врятуються, якщо будуть такі ж, як вони, що тоді Бог і люди подарують їм можливість вижити. Якщо не прийняли їхнього Добра, мусять прийняти їхнє Зло.
З кожним новим днем ситуація все більше підтверджувала брехню про боснійську ненависть, брехню про землю крижаної нетерпимості. Але, оскільки ніхто нічого не зробив заради Істини, вона перестала функціонувати як аргумент. Якщо колись писатимете якусь історію, не вірю, що бодай згадаєте про неї. Хоча б посиланням. Істина буде образливою, якщо хтось колись її озвучить, як для сербів, так і для хорватів та мусульман. Перші ініціювали й вчинили злочин, а другі у своєму стражданні повірили, що мають право думати й чинити так, як перші. Усе, що далі відбуватиметься, буде тільки рефлексом того катарсису зі зла, але не матиме жодного зв'язку з тим, чим були Сараєво і Боснія. Чи бодай з тим, як я їх сприймав.
Кажу це не для того, щоб виправдатись, кажу, щоб ти знав, який я їду і яким буду завтра. Крім того, там, куди їду, ніхто мене, як чорношкірого, не питатиме про мою історію з Боснією, а я мушу комусь її розповісти. Хто ж, окрім Саші й тебе, взагалі повірить, що я коли-небудь в житті був у Сараєві.
Коли Морійонів ковчег здійнявся над Боснією, я дивився на землю в ілюмінатор, доки вона не зникла. З повітря здається, що нічого й не сталося. Межі, поля і села виглядають так само. Навіть спалених будинків не видно. Здається, я навіть бачив копиці сіна. З висоти, з ангельської перспективи, добре видно, якою Боснія колись була. Ніжно, як сараєвська лайка, втопилася вона в сяючому морі. Відбите сонце боляче різало очі, і я не зміг більше дивитися. Пригадую, колись давно, у перший день весни, ґазда на Башчаршії зачинив майстерню й повісив табличку: «Зачинено через сонце». Хто ж буде працювати першого весняного дня.
Твій М.Л.
Я повірив патетиці цього листа. Може, тому, що автор його залишився мені невідомим. Лист — це, мабуть, ще й останній спосіб, у який можна про все це сказати щось, комусь. Усе інше написане — це тільки спроби створення рамки для нової реальності, чи пошук можливості якомога безболісніше розділити своє життя. На те, що сталося і що треба забути, і те, яке надходить, в якому людина, як і в кожній казці, мала б жити щаслива і задоволена аж до смерті.
О, яким же я почувався величним, коли відбив у саксофоніста дівчину просто в нього перед носом. Ми зналися поверхово, я побачив її у кав'ярні «Белґрад», сидить сама — можливо, когось чекає, я підійшов, сів, дивився на неї ніжно, посилав бездонні сині погляди, говорив безглузді, але розумні слова, послав їй повітряний поцілунок і став її хлопцем. Повільний та барилкуватий, позбавлений будь-якої кінематографічної привабливості, я залишив спустошеним його, такого високого, підтягнутого, гарного, щоправда, трохи невпевненого в спілкуванні, завжди мовчазного, окрім тих випадків, коли тримав саксофон у руках. Він заводив по сараєвських клубах, змушував тремтіти дівчачі коліна, породжував тихі страждання в душах порядних наречених, але, виходить, чи занадто цінував слова, чи боявся їх, от і не встиг у правильний спосіб і в правильне вушко прошепотіти щось про свою велич.
Ми з нею закохано простували променадом, я ввічливо з ним вітався, він чемно відповідав, а їй завжди було трохи незручно. Вона вимагала, щоб ми уникали тих вулиць і тих місць, щоб завертали кудись, де його нема. Я погоджувався, сповнений гордості й розуміння, говорив про нього завжди добре, але не без іронії та пародіювання дикції. Щоб уникнути звинувачень у ревнощах, я зізнавався, що глибоко страждаю, бо не вмію грати на саксофоні.