Того вечора в усіх кам'яних будинках над морем клацали затвори мисливських рушниць. Чоловіки не могли заснути, а жінки молилися Богу. Найгірший період року — осінь та зима — розпочався у найгірший з можливих способів. Кінець серпня і початок вересня — це й так час порахунків, що весь час відкладалися, бо на узбережжі були туристи й місцеві, які перестали бути місцевими, бо після партизанки осіли в Белґраді й постали високими чинами. Зараз, коли їх усіх вже нема, коли залишилися тільки свої і нема нікого, хто дивитиметься збоку і оцінюватиме нас, прийшла пора звести рахунки. А той пес хлебтав людську кров, та ще й заражену, а кров'ю полоскав і Микулину ганьбу, більшу від його хвороби. Чоловіки заряджали й розряджали свої рушниці, а жінки після молитви дивилися по телевізору промову товариша Тіто в Заґребі.
Наступного ранку Луксі квапливо пробіг своєю дорогою з краю на край села. Після того, біля десятої прийшов під старе залізне дерево, на стовбурі якого традиційно чіпляли некрологи, та й влігся точно під Микулиним грітися на сонці. Нарешті, після дощів та парноти, засяяв чистий яскравий літній день. Ближче до вечора у Вишньому селі, там, де на камінні жили тільки гадюки, мали поховати Микулу. Ми, діти, розповідали одне одному страшилки, буцімто гадюки вип'ють Микулі очі. Тому в наступні два-три дні, поки змії ласуватимуть його очима, можна спокійно гасати по виноградниках і над урвищами, всюди, де зазвичай було повно гадюк. А старші тільки дивилися на Луксі, курили й мовчали. А він дивився на них і не відводив очей.
У наступні дні все було так само. Кожного ранку, точний, як годинник, Луксі біг своєю дорогою, а чоловіки вечорами, перед сном, заряджали й розряджали свої рушниці. Мабуть, хтось щось сказав Ранкові й Неделькові. Непросто жити поруч із псом, що напився крові сухотника. Але невідомо, що вони відповіли, якщо відповіли взагалі щось. До нас такі таємниці не доходили. Ми чули тільки, що вирішено вбити Жану, собаку дядька Жари. Він так вирішив, а село на це пристало.
Жана була довгошерстим покручем, не гавкала на котів, не гарчала і не кусалася. Дядько Жара назвав її іменем французької акторки, бо дуже була на неї схожа, і навіть мала чорний комірець на шиї. Підходила до кожного, хто покличе, ніколи нікуди не квапилася і не мала, як Луксі, своїх щоденних ритуалів. Її вирішили пристрелити, бо вона непотрібна. Так сказав того вечора дядько Жара, в голосі його бриніла напруга. Але й гордість. Того вечора перед сном усі діти в селі думали про дядька Жару. Ми відчували страх і розуміли нарешті, що означає бути великими. Вирости означає звільнитися від страху, могти взяти свою рушницю і піти на допомогу дядькові Жарі.
Близько п'ятої ранку дванадцятеро вийшли полювати на Жану. Можна було й отруїти її, але дядько Жара сказав, що це непевна штука. Хто її, бестію, знає. Скоро долинула стрілянина. Жана ховалася між будинків, скакала через рівчаки й перелази і все ніяк не виходила на відкрите місце. У тварині є щось таке саме, як в людині, казав дядько Домінко, що для такої нагоди помирився з селом, аби допомогти дядькові Жарі в полюванні на Жану. Знає тварина, що її судний день настав, от і біжить Богові помолитися! — сказав дядько Домінко, і потім ці слова довго переказувалися, як свідчення його невиліковної хвороби.
Була вже восьма, та нас, дітей, не випускали з домівок. Ще її не пристрелили! Як ти знаєш? Знаю, інакше би вже чути було, завжди однаково відказувала чиясь мати чи баба. У той довгий, найдовший з усіх часів, які ще світ пам'ятає, від мого народження до шести років, ще не траплялося такого, щоб ціле село вийшло полювати на непотрібного пса, але, здається, колись таке все ж було, бо матері й баби добре знали, як поводитись. Дітей слід замкнути, щоб нічого не сталося, боронь Боже… Годиться замкнути, щоб не розповідали бозна-чого потім, коли полювання закінчиться і село знову стане острівцем доброти.
А тоді двері відчинилися, нам усім дозволили вийти надвір, день був ясний та сонячний, ще одна прекрасна осінь нашого дитинства, Луксі вже дрімав під залізним деревом, до стовбура якого кнопками прикріплювалися повідомлення про всі тутешні смерті. Чоловіки підуть бавитись в кулі і не згадуватимуть більше ні Микули, ні його хвороби й ганьби, ні того, як сільський пес хлебтав темну людську кров, густу, як пудинг, политий малиновим сиропом. Жану скинули з високої стіни обіч магістралі, звідки скидають старі холодильники й плити. Я сподівався її побачити, та не побачив нічого.
Усі ви знаєте, яка та наша тітка Ката, за все життя більше часу провела в церкві, ніж на кухні, з Богом розмовляла частіше, ніж з усіма нами разом, а цієї історії не знаєте. Кажу ж вам, не знаєте, бо я всі ці роки мовчав, щоб ви не насміхалися з тітки й не казали, що вона божевільна. Я добре знаю, які ви, не треба мені казати, ви ж частіше за тітку дурнями виглядали.