«По ньому машина проїхала, та колесами не зачепила. Коли я це побачила, мусила його взяти!» — виправдовувалася мати, доки він нюшив по вітальні, забивався під канапу і скавулів, залишаючи за собою брудні сліди. «Шукає щось!» — розчулено сказала мама за мить до того, як він насрав точно перед телевізором. Бідолаха мав пронос та — як ми дізналися пізніше — глистів.
Бабуся сказала, що ми назвемо його Неро. Тієї ночі ми не спали, бо Неро безперестанку скавулів і срав. Погане слово, але так сказала бабуся, а вона без потреби ніколи не лаялася, тож ми дійшли висновку, що саме так і треба казати, інакше не можна. Ми серйозно злякалися, що пес не доживе до ранку. Ми не хотіли його, він випадково врятувався, випадково опинився в нашому домі, але чиясь смерть у нашій хаті — наш гріх. Бабуся сказала — помре, і ми трималися саме за це слово. Гине тільки пес, якого ми й не знали, а здихають лише щурі та ще ті, на кого сильно розсердишся і кажеш — щоб ти здох!
Але Неро був міцної породи, мабуть, ще й мав свою місію на Землі, і не помер тієї ночі. Вранці ми відвезли його до ветеринара, той зробив йому кілька уколів — Неро щоразу скавчав, але не так, як звичайний пес, а як особливо розумний пес, і наступної ж секунди знову був щасливий та веселий, лизав руку ветеринару, знайомився з усіма, гавкав на втричі більших за себе псів, і на смерть, що висіла в нього над головою, дивився весело, як глибоко й щиро побожний. Якби в ту мить, у коридорі ветеринарії на Долац-Мальті з'явилася в нього перед носом, канонічно вбрана смерть, з косою і в чорному капюшоні, Неро облизав би їй лице і обісрав поділ, бо лікареві препарати ще не подіяли.
Я йшов за ним, витирав його пронос ганчіркою, яку дали медсестри (у клініці для тварин вони теж так називаються?) і не любив його. Неро був тільки пес, одна з наших тварин, яких ми мали десятки, від бабусиного незабутнього кота Марка, що загинув п'ятдесят років тому, до нашої чорної кицьки та її сина, для яких в мене ніколи не було серця.
Після одноденної терапії це вже був здоровий тримісячний покруч, чия нестерпна веселість межувала з якимсь різновидом собачого божевілля. Та не можна ж, матір твою псячу, всьому радіти, кожній хвилині й кожному подиху, яким збуваєш відведений тобі час. Я відпихав його ногою, а він тоді тільки печально дивився на мене. Той погляд тривав секунду, одну десяту секунди, та яку десяту — одну соту секунди! І знов до нього поверталося захоплення дивом життя і всіма нами, що складаємо його виводок і зграю.
У перші дні весни бабуся почала вмирати. Ми знали, що росте у неї в горлі, та робили вигляд, ніби це щось інше. Дихала все важче, кашляла цілими ночами, а він тоді скавулів. Коли вона хапала трохи повітря і на кілька хвилин переставала кашляти, Неро дурів від щастя. Після того ми попросили двірника Шульца зробити для нього дерев'яну будку і поставили її в подвір'ї. Так Неро опинився на ланцюгу.
Той пес любив кожне живе створіння на землі за умови, що це не їжак. Навесні їжаки бродять нашим садком, сопуть, форкають і шурхотять, і шукають щось, що восени загубили, а взимку проспали. Неро гавкав так шалено, що на губи йому набігала біла піна, кидався за їжаком, ланцюг миттєво починав його душити, і він хрипів. Бабусю душило її страшне щось, усе вужчий був прохід для повітря, вона відходила, доки шостого червня не пішла назовсім. Неро того дня радів обідові, який я йому приніс, моїй руці, нозі, голові і всьому іншому, що він побачив, почув і винюхав довкола себе. Це був єдиний пес, в якого я міг забрати кістку, яку він гриз, а він би не розсердився і не пробував мене вкусити.
Ми тоді вже могли його звільнити, помилувати і повернути в дім. Бабуся стала покійницею, наші кімнати раптом зробилися великими і широкими, у них можна було легко загубитися, і потрібно було комусь якось їх заповнити. Та коли пса починаєш сприймати як пса на ланцюгу, все скінчено. Раб в очах і серці господаря назавжди залишиться рабом. Спрацьовує цей людський дефект, і нема вороття.
Так минуло літо, минула осінь і прийшла зима. Для нього було найголовніше, що вже нема їжаків. Усе інше так чи інак було створене для того, щоб чоловік, тобто пес, міг радіти. Знов опустився вічний туман, смоґ дер нам горла, смерділо сіркою із Крека й Мілєвіна. Його радість пережила Новий рік, а потім сусід постукав нам у двері. Мама була на роботі, а я не знав, що й казати йому. Він дивився так, як люди, що вважають себе добрими, на людей, яких вважають лихими. Я спустився з ним у сад і знайшов там Неро, що висів на сусідовому паркані. Йому вдалося зірватися з прив'язі разом із ланцюгом, та, коли перескакував на той бік, ланцюг за щось зачепився. Страхітливо виглядають шалене щастя і радість із вишкіреними зубами й висолопленим язиком.