Марка навіть не довелося нести. Сам прийшов. Нона запитала, як він зайшов у ліфт. Запросто, як і будь-яка жива істота. Якби яким випадком ліфт не працював, він був би видерся по сходах, хоч і кожна сходинка була вища за нього. Того самого дня, чи то 1953, чи то 1954 року, Ноно почав говорити про нього з гордістю. Він дав котові ім'я Марко, та це не вимагало особливої винахідливості. Котик просто виглядав так, як Марко, і нікому б не спало на думку назвати його інакше.
Коти, на відміну від собак, не бажають опановувати різноманітні уміння, якими їхні господарі хизувалися би перед приятелями, знайомими і незнайомими людьми. Носять у гаманцях фотографії своїх живих дітей і завжди готові розповідати про те, як Джекі дає лапу. Що ж, люди такі. Марко не мав якихось виняткових талантів і нічим, окрім безмежної привітності, не вирізнявся серед пересічного котячого народу, але все-таки, щоб потішити свою душечку, із чистого задоволення робив дещо таке, що Нону і Ноно дуже веселило. Коли чув, що хтось наближається до дверей, він підскакував і щодуху біг у коридор. Ще до того, як невідомий гість заходив, Марко вже сидів спиною до дверей, взявши низький старт. Коридор був застелений лінолеумом, протоптаним, вицвілим символом повоєнних злиднів, і той, хто заходив, мусив копнути Марка — дати йому ногою під зад, як Ноно говорив — і тоді він їхав аж до кінця коридору. То була радість і для нього, і для всього дому. Чи могла знову запасти незручна мовчанка між людьми, які щойно дали котові підсрачника?
Ноно цілими днями оббирав шерсть зі своїх дорогих костюмів та пальт — міг не пити, не їсти, але на собі мусив мати найкраще вбрання! — а Нона чистила килими і прала штори, по яких, щойно вони відверталися, дерся той котячий поганець, антихрист і паразит. У той час перед нашими вікнами «Енергоінвест» зводив свій адміністративний корпус. Робітники лазили по риштуваннях, щомісяця ударними темпами додавався новий поверх, будуючи соціалізм, усі разом ми будували себе, аж доки будівля не підступила до нас впритул. По той бік кухонного вікна, коли Ноно за першою ранковою кавою читав белґрадську «Політику», «НІН» і «Звільнення», рухалися молоді будівельники, переважно ровесники його старшого сина. Але, може, тоді, тільки тоді, це й не мало значення.
За першого Маркового гону одного вечора Нона забула зачинити кухонне вікно. Бачила його пухнастий сивий хвіст, що мазнув по рамі, і це було все. Він скочив на риштування і більше його не бачили. Ноно пішов його шукати. До ранку не повертався додому. Після повернення з роботи зробив ще одну спробу. Цілими днями, а потім і тижнями вони чекали, що Марко повернеться, кухонне вікно стояло відчиненим, поки корпус «Енергоінвесту» не добудували й не засклили, але його не було. Коти завжди повертаються додому, але Марко все ж не повернувся. Краще знав людей, ніж власний дім. Саме цим і був винятковий у цілому котячому світі.
Роками повторювалося: зараз би Маркові було чотири, п'ять, сім… Зараз би Маркові було п'ятнадцять років. Старший син загинув на боці ворога у вісімнадцять. А потім минув час, триваліший за звичайне котяче життя, але Марко лишився в родинній історії. Про мертвого сина ніколи нічого не говорили, бо говорити не могли. Про кота говорилося з тією великою тугою, що її могли відчути тільки ті, що бодай з їхніх розповідей знали Марка.
Це було того року, коли я приїхав до Заґреба. Було літо, я сидів перед Міською кав'ярнею, пив кока-колу і спостерігав за людьми, що перетинали площу. Вони ніби рухалися зачищеним простором і щомиті під ногами в них міг вибухнути снаряд калібру 82 міліметрів. Я був напружений, але це напруження подобалося мені. Насолоджувався тимчасовістю, майже нікого тут не знав, не знав іще, чи повернуся в Сараєво, чи залишуся в Заґребі, чи поїду далі на захід, до Німеччини, в Штати або до Канади, кудись туди, куди в ті дні й місяці рвалися всі.
За кілька столів од мене сидів чоловік у сірому піджаку і читав «Вечірній лист». Під столом спав дворовий пес, шкіра й кості. На суглобах і на животі в нього вилиняла шерсть, проглядала біла шкіра, помережана синюшними жилами, як руки товариша Тіто на його останній фотографії з люблянської лікарні. Перед псом стояла блакитна мідна попільничка з водою.
На першій шпальті газети, що тремтіла в чоловікових руках, був заголовок: «Воїни Аллаха вирізали двадцять троє хорватів». Під заголовком тремтіла фотографія бійні. Здається, на ній був чоловік у синьому робочому комбінезоні. Мабуть, його запопали на полі та вбили, коли обробляв землю. Земля потребує свого, на війну не зважає. Але, може, фотографія зафіксувала щось інше, я не міг добре розгледіти, газета була задалеко, руки в читача засильно тремтіли.