Стрілянина затихла, коли вже розвиднилося. Сонце різало очі, під ногами хрускотіло скло, місто було порожнє й поруйноване. Світлофори більше не працювали. Я пішов на стоянку і серед купи спалених і розірваних вибухами автомобілів знайшов «Бубу», вкриту шаром бруду, з маленькою зовсім ранкою від осколка. Відвіз її додому, відчинив ворота і поставив авто у дворі. Що ж, тепер справді почалася війна, уже не поїздиш.
Мені здавалося дивом, що того божевільного дня і ночі і мій дім, і моє авто вціліли. Але з плином часу почав розуміти, що насправді нічого не врятовано, просто ще не настав час прощання. Він мусить надходити повільно, щоб я відчув його кожною своєю клітиною, поки не зрозумію, що мені в цьому місті, крім вбитих і пошматованих людей, зруйнованих будівель і забутого дитинства, не належить нічого, хіба що, може, мішок живого м'яса, що харчується тугою і забутими деталями, а перед великими й важливими речами все життя тремтить, ніби мотор за мить до того, як заглохне.
Лікар повідомив, що смерть прийде над ранок. Бабуся вмирала, ми це знали, але той оголошений час, такий безнадійний, спантеличував. Як його зустріти, як наперед зафіксувати в свідомості, як уникнути тієї найгіршої можливості, що в глуху годину ночі задзвонить телефон і незнайомий голос, сповнений бюрократичного співчуття, повідомить: щойно, поки ми всі спали, її душа покинула онкологічний відділ лікарні на Кошеві.
Мати біля опівночі йшла до лікарні й поверталася на світанку. Заперечно махала головою і лягала в ліжко. Це було літо 1986 року, чемпіонат світу з футболу в Мексиці. Довге вмирання почалося, коли команди щойно поділили на кваліфікаційні групи, і тривало воно весь період чвертьфінальних матчів, які цілими ночами транслювало телебачення. Під футбол я чекав материного повернення з лікарні, питально дивився на неї, вимикав телевізор і спав до полудня.
Місто розслаблялося на літніх майданчиках кафешок, блаженна знемога охоплювала людей, втомлених довгою зимою і весняними грипами. Я пив каву на сонячному боці вулиці, якою текла колона мандрівників на південь, обговорював результати матчів зі знайомими та чекав, щоб настала ніч і почалося нове коло вмирання й нічних трансляцій з Мексики.
Під час першого півфінального матчу мама повернулася з лікарні, зварила каву, я зменшив гучність телевізора, німці німо тішилися забитому голу, а вона і я не промовили жодного слова. Отже, це і є кінець. Ми пішли спати, бо від раннього ранку мали приходити родичі й друзі, щоб нам, як заведено, полегшувати біль міцними обіймами і посмертними дарами.
Пляшки з міцними напоями, пакети кави й коробки рафінаду я складав у коморі, зустрічав і проводжав знайомих і незнайомих людей, прохолодно уникав запитань і з нетерпінням чекав, коли це все закінчиться.
Нам повідомили, що бабусю відмовляються прийняти в морг, бо в неї обручка на руці. Раніше траплялося, що родина померлого скаржилася, мовляв, з покійника вкрали золото, і тому вони ввели нові правила, за якими всі коштовності необхідно зняти. Мати пішла в лікарню і зробила, як треба.
— Ми повернемо їй обручку перед похороном, — сказала і забула її на нічному столику. Згадала лише за кілька днів.
Похорон був тихий та безслізний. До чорної труни прибили маленьку бронзову пластинку, на якій зазначалися ім'я та прізвище покійниці, рік народження і дата смерті — 6.6.1996. Але ця помилка ні для кого аж так не важила. Хіба що потім, коли всього довколишнього вже не буде, коли якісь археологи розкопуватимуть нас, як Помпеї, ця табличка їх зацікавить.
Як повернулися, дім спорожнів на одне життя в ньому і на одне очікування смерті. Співчутливці розійшлись по домівках, мама — більше сама для себе — переповідала життя покійниці, а я ввімкнув телевізор, щоб подивитися фінал чемпіонату світу. Усі кола я вже замкнув, то годилося б замкнути й це. Якийсь стадіон на іншому кінці світу скипів збудженням, з якимись людьми відбувалося щось таке, до чого я не мав жодного стосунку, і саме це мені подобалося. Щастя — без будь-яких емоцій спостерігати видовище, здатне перевершити всі інші враження і, як в мить оргазму, змусити тебе злегковажити власним життям.