Сучка була дуже розумна. Як і Сильвія, була красивіша, розумніша й чарівливіша за професора Старека та пані Мірелу. Коли маєш собаку, що розуміє і любить тебе, з яким про все можеш розмовляти, який в той же спосіб, що й ти, дивиться на всіх цих похмурих людей та війну, що спустилася з гір і, може, ніколи не припиниться, тоді тобі якось легше з таким батьком і такою матір'ю. Є надія, хоч і невелика, але все-таки є надія, що тато чогось навчиться від Казки та, заплющивши очі, уявлятиме щось інше, не тільки суцільний морок і жахіття, або мама, дивлячись, яка ж Казка красива, помаранчева й кучерява, як сусід Казим, який, замість бути стоматологом, зробився воєнним хірургом, навчиться краси, і замість спортивного костюма з двома брудними білими смужками вбереться в сукню персикового кольору. Вона тієї сукні соромиться, і радше б тато Старек натягнув її на себе, та якби побачила, як сукня пасує Казці, — носила б її цілими днями. Усе одно колись впаде граната — і не буде ніякої сукні, думала Сильвія, а що думає Сильвія — те думає і Казка.
Неймовірним зусиллям професор Владо Старек змусив себе по трьох місяцях війни вийти в місто. Знайшов групу американських репортерів і представився найкращим у світі фахівцем з дієвідмін у творах Шекспіра. І це не було брехнею. У цьому Старека ніхто не міг перевершити. Журналістів тема захопила, надрукували статтю в New York Times, бородате його лице з'явилося на першій шпальті, знімальна група CNN прийшла в його підвальну квартирку. У якусь мить по телеекранах усього світу пробігла Казка. Того дня в місті було сімнадцятеро вбитих, і за компанію з ними Казка опинилася в гарячих новинах. Зрештою британський посол подбав, щоб професор Старек і його родина отримали місця в літаку, що евакуює їх із міста. На нього чекали стипендія, газон, вистрижений, як більярдне сукно, тисячі тих, що охоче слухатимуть про Шекспірові дієвідміни під прицілом Караджичевих гармат. Щастя усміхнулося професорові Стареку та пані Мірелі.
При посадці у великий вантажний «Геркулес» норвезький солдат сказав Стареку, що в літак не можна брати собаку. І той спокійно спустив Казку з рук. Вона заскавуліла за мить до того, як за Сильвією зачинилися великі сірі двері. Вееееееликий колючий їжак раптом виріс у дівчинки в шлунку і зробився одним цілим із нею.
У понеділок професору Луці Марашу стало зле посеред пари. Приїхала швидка і відвезла його в кардіологію, бо гадали, що міг дістати інфаркт. За дві години перевели його в неврологію, бо підозрювали інсульт. Наприкінці робочого дня його відпустили додому, але в середу призначили позачергову томографію, бо не виключали наявності пухлини в мозку. У середу після ґрунтовного дослідження констатували, що ніякої пухлини нема. До нейропсихіатра записали на четвер.
Лікар Бобан Мрґан, професорів шкільний друг ще з мостарської гімназії, зустрів його тисячею питань. Не бачилися майже двадцять років, від початку війни, коли Мрґан поїхав працювати до Німеччини. Що було з тією малою, як її — Діждаревич? Вона ще потім вийшла за викладача географії Павелича, то що, розлучилися? А Зовко, такий високий, Мілошем, здається, звався, чи він взагалі живий, я чув, що йому алкоголь останній розум відібрав? Як тепер, на Бога, називається Бульвар 14-го лютого? А вулиця Маршала Тіта? Чи живий же Меха Трбоня на прізвисько Герой? Ти колись ходив через той новий Старий міст?
Професор Лука Мараш відповідав на запитання, сподіваючись, що почнеться огляд. Очі в лікаря Мрґана наповнилися слізьми, зрештою він обійняв Луку і мовив: «Братчику мій, що від нас лишилося!» Це не той спосіб, у який дозволяється комунікувати з пацієнтами, але кому яке діло. І насамкінець нерозбірливим почерком, яким у всі часи писали порядні лікарі, занотував діагноз: хвороба Альцгеймера. «Це не воно, Бо-бане, що ти, я просто причмелів, коли барбекю в неділю смажив!» — сказав професор, витріщившись на діагноз, як на одиницю, яку вчителька вліпила йому в щоденника. «Це воно!» — сказав лікар, і так вони й розпрощалися назавжди.