Лука Мараш показав картку з діагнозом дружині й синові. Син сміявся. Батькові лише шістдесят чотири. Зарано для Альцгеймера. Зорка не сміялася. Наступні два місяці, що він провів на лікарняному, розпитувала його про всяке, крадькома, наче потайки, і перевіряла, чи не забуває чого. Він вдавав, що не помічає. Бадьоро відповідав, а потім зачинявся у ванній і довго плакав. Брехав, що має проблеми з простатою. Вона сідала навпочіпки біля дверей ванної і слухала, як плаче. У червні професор Лука Мараш пішов на пенсію. Підписуючи студентам заліковки, усміхнувся й сказав: «Побачимось на осінній сесії!» Утішався цією брехнею. Він сприймав її як маленький, але незаперечний доказ того, що не страждає на хворобу Альцгеймера.
Сім'я прислухалась до поради заґребського лікаря Івана Кляйна і подарувала професорові собаку — самку золотого ретривера. «Зватиметься Чайка, — постановив професор, — так звалася сучка, яка жила у підвалі філфаку, коли я ще вчився». Нікому не зізнався, що собака ця снилася йому ціле життя, і завжди в ніч перед тим, як захворіє. Промовчав про це перед Зоркою, вона, на його думку, була схильна до іпохондрії, тож такі сни її схвилювали б, а Хрвоєві не сказав нічого, щоб той знову не сміявся. Гуляв із Чайкою по парку, ходив з нею на ринок та, бувало, на чарку з приятелями. Вона була спокійна й мовчазна. Коли до неї підходили інші пси — лягала і перекидалася на спину. То був знак її капітуляції. Чайка капітулювала і перед найдрібнішими цуциками. Такий був її принцип, і професор поважав його, хоча й сердився на нього часом. Тоді вона ставала печальною і дивилася на нього так, наче пам'ятала всі його гріхи, від п'ятирічного віку, коли малій Госпаві Бобан він розбив каменюкою голову, і до недавнього часу, коли відштовхнув циганку, яка хотіла продати йому бінокля чи бодай поворожити по руці.
За два з половиною місяці Лука побачив свій сон: він потопає в глибокій озерній воді, якою наповнюється підвал філфаку, а Чайка одного за другим рятує вісьмох своїх собачат. Він повільно втрачає свідомість і помирає. Смерть легка й приємна. Одна за другою гаснуть барви, від жовтої до помаранчевої, потім червона, зелена і синя, потім гаснуть і зникають друзі, пропадають один за одним, ніби в комп'ютерній грі. Потім відходять батько й мати, сестра, брат, усі родичі. Зникають Мостар, Белґрад, Сараєво і Заґреб, Зорка зникає, за нею — Хрвоє, а після нього — одна за другою літери прізвища та імені: М,А,Р,А,Ш,Л,У,К,А. І немає більше нічого, і це смерть. Приємна, як сон. Після смерті немає жодних тривог. Але потім прибігає Чайка і витягає його з води, Лука знову починає все пригадувати, спершу себе та своє ім'я, потім єдиного сина, Зорку… У мить найгострішого щастя він завжди прокидався.
Без огляду на хворобу, яку це віщувало, Лука був щасливий, що повернувся цей сон, бо не було в ньому більше тієї белґрадської Чайки, виснаженої, від материнства й людської байдужості посивілої метиски, якій заледве ставало сили на порятунок своїх малих, що вже казати про нього, якого після стількох років могла геть забути. Її місце у сні посіла його Чайка. Зараз лежала у фотелі перед телевізором, з якого Зорка завжди її витурювала. Та щойно вона ішла на роботу, Чайка заскакувала у фотель, клала голову на поруччя і спостерігала за ним, що сидів на віддалі і перемикав сімсот супутникових каналів. За півтори години можна було пройти їх усі. Світ великий, і саме в ці хвилини багато людей говорить багато важливих речей. Більшість із них Лука не розуміє, але вони його й не цікавили. Його стереже Чайка.
Пройшов рік, потім ще один. Той самий сон снився щоночі, але хвороба все ніяк не нападала. Дивно це все, мабуть, на зміну погоди. Він сидів на канапі й спостерігав, як розмовляють старша жінка і молодий чоловік. Через його квартиру щодня проходило стільки незнайомців. Дуже рідко траплявся хтось знайомий, чи щоб за один день двічі з'явилися той самий чоловік або та сама жінка. Ніби живе на залізничній станції в Болоньї, там, де пам'ятний знак жертвам теракту серпня 1980-го. Якщо він заплющить очі — може, разом зі своєю канапою і своєю Чайкою опиниться там.
Молодий чоловік сказав старшій жінці, що Чайці варто влаштувати парування, щоб могла мати приплід. Старша жінка відповіла, що тільки цього їм бракує до купи всіх турбот, які мають, і всієї роботи, яку треба поробити. Молодий чоловік наполягав, а вона опиралася і почала кричати. За якусь мить Лука почув себе: він кричить, перекрикує старшу жінку, каже їй, що вона хоче його вбити і заволодіти його квартирою, бо якщо в Чайки не буде приплоду — він втопиться у великому темному озері в підвалі філфаку. Старша жінка вибухнула плачем, а Лука сказав, що Чайку завтра ж треба відвести на припуск. Тієї ночі, побачивши звичний сон, він уперше здригнувся від жаху. А що, коли назавтра він забуде, що Чайка мусить мати цуценят? Ніхто ж інший цього не згадає.