За кілька місяців Чайка народила вісьмох цуценят. Для ретривера це забагато, ветеринар цілий день і цілу ніч возився з нею, підбадьорював і допомагав. Лука не дозволив, щоб її забрали до лікарні. Нікому не довіряв. Сидів на канапі, перемикав супутникові канали й не спускав з очей того чоловіка в білому. Якщо тільки спробує щось із нею зробити, він вчепиться йому в горло і порве жили.
Щойно собачата відкрили очі й побачили денне світло, професор Лука Мараш перестав уставати, щоб піти до туалету. Забув, що там треба робити, всю цю довжелезну послідовність складних рухів та дій, яких у жодному разі не можна переплутати. Неможливо, щоб хтось це пам'ятав і щоразу міг усе зробити правильно. Якась жінка роздягала його і терла крижаною мокрою ганчіркою. Ущипнув її за груди, вона скрикнула. Хай бабега знає, як воно. Чайка вискочила зі свого кошика і струсила малих із сосків. Вона його врятує, дорога Чайка.
Лука Мараш бачив свій сон. Із великого чорного озера Чайка рятувала своїх цуценят, одного за другим, а він потопав. Відчував, як літера за літерою тане її ім'я: Ч,А,Й,К,А. Потопав щасливий, хоч вона й не повернеться по нього більше.
Коли померла пані Міна, вдова професора Младена Штайнера, з її квартири чотири дні поспіль виносили газети. І нічого більше, крім газет. Роками вона не виходила з дому, а сестру й племінницю пускала тільки до дверей, щоб їй пропихали у шпарку хліб, молоко та газети. Після прочитання газет не викидала, складала їх на купу. І так у кожній кімнаті. Наповнивши ущерть одну, переходила до іншої, а квартира професора Штайнера мáла, дякувати Богові, шість кімнат. Сусідські жінки чудувалися й говорили, що пані Міну вбили газети. Ті, що зважилися зайти всередину і побачити все, такого не казали. Тільки повторювали, що там усе так смерділо, ніби в покійниці й душа зотліла.
Єдине, що залишилося по ній, окрім газет і меблів, — Жорж. Семирічний пудель, що підняв галас, коли стара Штайнерова впала у ванній. Цілу ніч вив так, що сусіди не могли очей склепити, вранці вже злякалися і вибили двері в квартиру. Роками потому шепотілися, мовляв, стара, може, вижила би, якби прийшли вчасно. Людям подобаються такі історії, от і вигадують. Марно лікарка Мугібич переконувала їх, що від інсульту такої сили пані Міна на місці впала замертво. Зрештою, замовкла й вона. Як пройде час — і вона, можливо, забуде, як все насправді було, одного дня скаже те, що всі готові чути: стара Штайнерова могла б вижити, якби всі не були такими байдужими і зламали двері одразу, щойно Жорж почав завивати.
«Що з ним робити тепер?» — спитав голова об'єднання співмешканців. «Викличемо гицлів?» — запропонував професор Лазаревич. «Не треба, це гріх великий!» — сказала Солдіниця. Утім, звісно, вона не збиралася брати Жоржа до себе, зате потім розказувала, що Лазаревич хотів закликати гицлів, бо його професор Штайнер витурив з універу, сказавши, що тільки через його труп такий бицюра викладатиме дітям гістологію. «Його голову тільки у формаліні можна показувати майбутнім лікарям!» — саме так і говорив, твердила Солдіниця.
Одні не хотіли забирати пса, бо не було куди, інші — бо не любили собак, а треті, найстарші, ще й всі, як на те, мусульмани, боялися й думки, що Жорж може переступити поріг їхньої квартири. Немає ангела в домі, де живе пес. Таке повір'я було з давніх-давен, а про те, у що вірять, даремно розправлятися. Але саме їх, тих старих мусульман, бабців та деяких дідусів, совість мучила найдужче. Адже професор Штайнер лікував усіх сусідів — окрім Лазаревича, який однаково ніколи не хворів, адже всім, хто потребував, організовував палату в лікарні, але їм, тим старим, найчастіше був під рукою, і тепер вони йому найбільше зобов'язані. Віддячили би пані Міні, але її вже нема. Залишився тільки Штайнерів пес, якому можна зробити добро, але як же це, коли загальновідомо, що в домі з собакою немає ангела?
Після трьох днів страждань, страхів та вагань Жоржа взяв до себе Касим. Про того чоловіка я нічого не знаю і не хотів би зараз вигадувати. Знаю тільки, що був найсумлінніший серед сусідів у відвідуванні мечеті. Або ніколи не був одружений, або жінка його давно померла, а дітей, наскільки мені відомо, не мав, чи ті жили далеко і не навідували його. Тільки він прийняв Жоржа, тим самим приставши, що зі своєї квартири, від свого узголів'я, з-під килимка для молитви прожене ангелів, аби тільки професорові Штайнеру віддячити за добрі справи, адже той колись, як у Касима виявили туберкульоз (Солдіниця казала, що то був сімдесят-якийсь там рік), улаштував у лікарню на Подхрастових.